Пояснити усе важко, але треба, мабуть, дійти до такого стану, коли дрібниці вивищуються до стану космічного, а великі речі займають їхнє справжнє місце у, сказати б, космічній системі духу і живої матерії.

Мені стало трохи не по собі, я навіть пошкодував, що немає Ольги, бо Віталія часом заносило задалеко, а присутність Ольги його завжди стримувала від надто розлогих філософствувань.

Він ніби помітив моє занепокоєння.

— Та не бійся, не буду я тебе мучити задовго. Ти сам спитав, тому я намагаюсь розповісти…

Тепер ніяково стало мені.

— Та ні, продовжуй, говори, мені все ж цікаво знати, і про тебе,та й про те, що ти говориш. Хоч це для мене ніби вища математика, а я все ж філолог.

— Немає тут вищої математики. Все і складно, і просто водночас. Просто до біди, до внутрішньої катастрофи слід ставитись, як до випробовування, яке тобі посилає доля чи вища сила чи карма, як зараз модно говорити, чи просто ти зі своїм духом прийшов у цей світ, бо заслужив на спробу вивищити свій дух над буднем, піднестися ним у іший вимір…

Ні, це заскладно! Але слухай, ось з іншого боку!

Що таке любов, як не потреба в іншому, як не відчуття браку чогось в собі, потреба заповнити внутрішню недостачу іншою енерґією, іншою особистістю.

Якщо звичайний, традиційний зв’язок між чоловіком і жінкою будується передусім на природному інстинкті розмноження, і це природа поставила тяжіння самця до самки в основу усіх видів живої матерії, то вивищитися над цим і чоловікові, і жінці непросто. Тобто, перейти межу буденного тяжіння і вийти у духовий високий зв’язок.

У моєму одруженні цього не сталося, бо я і сам ще не тямив, як і що слід будувати. Ну і, що сталося з моїм подружнім життям, — ти знаєш.

Коли ж ти закохуєшся у людину своєї статі, я підкреслюю, закохуєшся, то висхідним є питання любови, досягання відкритости, ідентифікація з тим, кого любиш, і звільнення, в такий спосіб, від умовностей і зобов’язань, які накладає на тебе зовнішній світ у плані різностатевих стосунків.

Але й тут є схожість.

Бо у вищому ступені любові тобі стає важливим усе, що пов’язане з тією «твоєю» людиною.

Дивишся на палець руки і дивуєшся його формі, вибудуванню природою саме такого твору, і воно тобі близьке, рідне, ближче, ніж твоє власне.

Чи, скажімо, волосинки на нозі, їхнє розташування, їхній колір стають також дивом природи, вивищується усе, що має та людина, в якийсь космічний абсолют, який ти любиш і з яким ти зливаєшся в одне ціле. Це вищий момент кохання.

Але й найнебезпечніший. Я це вже тобі говорив.

Бо ти віддаєш усе, усе своє «я» іншому, ти вже не належиш собі, а належиш іншому буттю, ти щасливий зникнути в цій любові. Але ти на межі нещастя, бо зникаєш. І тоді той, кому віддали усе, несподівано не має більше від тебе нічого нового, він наповнений тобою ущерть, раптом хоче простору для власного «я».

А твоє життя перетворюється на систему символів, що геть усі пов’язані з твоїм коханням. Ти починаєш жити життям іншого, його уподобаннями, його інтересами, його баченням світу. Це як сп’яніння.

Тверезість, однак, приходить жорстка і неочікувано безжалісна.

В якусь мить відносно недавно я раптом осягнув, що мене немає без Олега, що я не живу, а існую в марному очікуванні чогось прийдешнього, чого може ніколи не статися взагалі.

Я знайшов це, коли писав одну з картин, яку ти ще не бачив.

Знаєш, за Прустом — у пошуках втраченого часу — ось що я хотів написати.

Гадаю, вдалося, прийдеш у майстерню, побачиш.

Але за нею я знайшов ось що.

Олег і весь мій зв’язок з ним — це послане мені Богом щастя на творчий стимул, на пошук, на вивищення мого, саме мого «я».

Я мав бути щасливий з усього, що було, але мав би бути щасливий зараз, що це взагалі було.

Уяви собі, яку гаму почуттів усе це викликало в мені, і викликає і зараз.

Він сказав — у нього все минуло і він хоче жити по-новому, по-іншому.

Боліло мені це майже три роки. А зараз ні.

І ніколи я не зраджу свого минулого, ніколи не скажу, що мені усе минуло, бо тоді закреслю все, що було.

Але я переступив межу болю і знецінення себе через втрату людини, яку я люблю, до почуття щастя, що наповнений усім, що мав.

Воля і справжнє почуття — це коли ти не вимагаєш присутности, підпорядкованости іншого тобі, або себе йому, а коли все це існує вже незалежно від тебе. І ти просто щасливий, що є на світі така людина, що ти був з нею щасливий, і що все, ще може автоматично, але тебе надихає й досі.

Я сказав би, усе минуле мене надихає зараз більше, ніж відчуття щастя коли ми були разом. Бо тоді я жив реаллю і малював усе, що переживав реально.

А зараз я малюю Час і Кохання, і Пристрасть, і Упокорення її, і перетворення Пристрасти у те найвище, що не є хіттю, а вивищеним духом.

Я зараз гарно живу з Мариною. Вона все знає, все розуміє, у неї своє життя, своя квартира і свої забаганки. Але вона мудра жінка і знайшла в собі те, що найбільше мене до неї прив’язує — розуміння того, що значив і значить для мене у моєму житті Олег, і що я малюю, що я роблю, а отже, що є Я.