Зараз Олег жив у Парижі у своєї нерозписаної дружини, власниці художнього салону, напівукраїнки, напівфранцуженки, старшої за нього на двадцять років. Але він, як художник, вже мав успіх у Парижі, його помітили, йому світила кар’єра молодого приїжджого модного митця, а що його пані була дещо старша за нього — не грало, очевидно, в цю пору важливої ролі.

Він жив уже в Парижі два роки. Час від часу навідувався до Києва, модно вбраний, елеґантний красень.

Він і далі жив у Віталія, коли бував у Києві. Я в таких випадках не раз зустрічався, випивав з ними. Але все було важко, болісно, напружено. Бо щось у них втратилось, відійшло, залишилось у Парижі. Олега там чекало інше життя.

Я дивувався, чому його картини мають успіх у Парижі. Адже він, поза всіма сумнівами, був менш талановитий, ніж Віталій. Більше того, його гарне обличчя звичайніло, очі його, великі, сірі, вабливі, як океан, здавались зараз і кольору ніби іншого, і якось посірів він, хоч той, хто його не знав раніше, ніколи б так не сказав. Навпаки, він змужнів, був свіжий і чистий, тобто справляв враження такого випещеного, добре пахнучого, я хотів сказати, жевжика, і зупинився. Ні, Олег не був жевжиком. Він був зомбі, він просто втратив себе і жив у чужому світі, в чужих ідеях, емоціях і пристрастях, він не володів ситуацією, не володів собою, він ніби говорив чужою мовою, хоч говорив по-українськи.

Той хлопець, з яким я запізнався в колонії, був блискучий і сильний юнак, а цей був елеґантний, але виїдений зсередини, молодий чоловік. Я подумав — як людина, яку точить хвороба, а вона про цю хворобу й не знає.

Що переживав, бачачи його таким, Віталій, важко собі уявити. Він почав палити і палив на той час близько двох пачок цигарок у день, страшно схуд, посивів, очі запали. Він дуже багато працював. Приїзди Олега — раз на три-чотири місяці були для нього і радістю, і болем. Коли Олег від’їжджав, Віталій знову хапався за цигарки й випивку. І за роботу.

Здавалося, за два роки можна було вже звикнути.

— Щастя ніколи не буває вічним. Як сонячний день, як гарна частина розмови, як нині, як подих вітру у спеку, як поцілунок, як акт врешті, як творчість, як усе! Все має кінець, а ми хочемо, щоби воно було вічним! Добре, що взагалі щось таке існує, що ти знаєш, що живий, що страждаєш, любиш, вмираєш через образи і невтолені пристрасті, і народжуєшся знову в праці, в творчості, у новому піднесенні до вищої ідеї, до нескінченного вищого розуму, до вищої душі.

Віталія почало заносити.

Я спробував було закінчити розмову.

— Зачекай, ще трішки. Коли любиш того, хто твоєї статі, ти не любиш в ньому тіло, розумієш, в тобі немає первісного інстинкту запліднення, продовження роду, тобою не володіє примітивна природа, ти шукаєш духовного єднання…

— А потім тебе зраджують у твоєму єднанні і тікають із якоюсь старою бабою, і гівна воно варте, отаке єднання, врешті решт!

Я вже розлютився на його ідилії і почав заперечувати. Але Віталій вже не дуже зважав на мої заперечення.

— Я думав якось, що мене диявол пойняв, і що це бісівське на мене впало, це випробування життя — кохання, в’язниця, знову щастя, знову біда… А потім я зрозумів — ні, це випробування справді тільки моєї душі, моєї творчої сили і моєї любови, моєї спроможности до любови, яка є вищою — над собою, над тілом, над пристрастю, над ствердженням, просто любови. Як до Бога, як до найвищого з найвищих… Я переміг тільки зараз, але я переміг. Минуло одинадцять років. Ще рік тому я гадав, що програв своє життя. Ні, я виграв його. Бо, перейшовши всі випробування, навіть найгірше: відхід і розлуку — назавжди, все ж лишився зі своїм почуттям, сам зі своєю вірою, як поганин, чи як першохристиянин. Але ж саме це живило і живить мене. І нехай усе минуло, але я вірю в нього. А те, що було, яка різниця… Ми віримо в Христа, все було давно, чому я не повинен вірити в свою зірку…

Ти бачив коли-небудь на півдні зоряне небо? Напевне. Отож, уяви собі, що ти раптом стаєш частинкою цього неба, летиш у щасливому пізнанні нескінченности всесвіту, глибинних таїн життя, космічної енерґії — ось що таке кращі хвилини любови. Я не хочу сказати, що він такий особливий, просто у нас співпало. Певне, на той час, на якийсь період, ось на цих дев’ять років! Нехай так, але ж тоді це сталося, як зумисно. Так не буває, з іншими, здається мені, коли люди дивляться один на одного. І за цей погляд я готовий вмерти зараз, за цю незмірну чистоту і віру, за те, що, заглиблюючись в ці очі, дістаєш назад те, про що може лиш мріяти найщасливіший із коханців.

Уяви собі мій найперший дотик, рука на плечі, обійми, ну і поступово далі, в якому здавалося, вічність. Я прожив з ним тисячу років. Я маю бути найщасливішою на світі людиною, бо вже прожив стільки, скільки інший, проживши сотню літ, не спізнає. А мені не так давно перейшло лиш за п’ятдесят.

Відтак я зрозумів, що ще житиму, що ще не вечір, і не важить, що з ним, де він і з ким, і де я, і з ким. Це було, розумієш, це було! Я жив! Я був, я мав, ми були, ми мали! Колись і він збагне, колись це прийде до нього неодмінно, може, коли мене вже не буде на світі, може, раніше, неважливо. Тільки не думай, що він ординарний, що це моя вигадка, що я створив собі в уяві образ того, кого нема насправді. Ні, Олег є, в ньому є особистість, вона зараз заснула. Але вона прокинеться, колись прокинеться. Ти молодший, ще встигнеш побачити…