Тоді постає питання — навіщо все?

Пронизливо щемлива безпорадність у відвертості підлітка, світ якого ще дуже обмежений — малюнки, музика, пару книг — прості, примітивні ще речі.

Оця простота і безпорадність, ледь відсторонишся, страшить, бо відвертість накладає обов’язок, лякає. Якщо це все, що є в цій людині, то що тут любити?

Тому багато людей не розуміє, як можна любити зовсім молодих, і за що. Бо ті, хто не розуміє, легко бачать дно молодої людини, її приземленість, простоту і нецікавість.

Уява закоханого додає їй того, що дорослий хотів би вбачати за рисами юности.

Така уява не просто небезпечна, загрозлива.

Та коли любиш, то водночас той, простий світ стає важливим і цікавим, геть усе набуває не меншої цінности, як для юнака, навіть вищої і цей перекіс витворює потім у дорослого комплекси, ревнощі і абсурдну неможливість з боку юної особи віддати те, чого просять чи хочуть.

Бо його просто нема!

Врешті усі взаємини переходять випробування. Щось стається, і в результаті переважає та чи інша емоція.

Хтось зраджує чи щось викликає ревнощі.

Розвал починається з дрібного незадоволення, раптового, без приводу, з якоїсь нелогічної дії всупереч, із загальної поведінки. В якій починає домінувати підсвідоме бажання вивільнитись з обіймів, не втрачаючи однак залежности від себе того, хто любить.

Саме певність в іншому дозволяє і навіть провокує доводити до краю усе, випробовувати, ставити питання руба. Тут народжується відчуття певности, відчуття власної сили. Самоствердження за рахунок гейби вбивства чогось, якщо не когось.

Якщо хтось вслухається в іншу музику, дай йому послухати, відпусти, і якщо твоя сильніша чи краща, то він повернеться, а якщо ні — то ніколи й так нічого не буде.

Доля все одно приведе туди, куди має привести. Будеш опиратися, поволочить за собою, але однаково туди ж.

Ентропія, закономірний хід подій, підпорядкованість усього вищому розподілу енерґії, енерґетичних взаємодій.

Що таке життя? Де незнищенність Духу? Де коріниться духовість? І чи має взагалі сенс поняття Кохання, єднання з іншою людиною більше, аніж миттєві екстатичні відчуття. Не лише тілесні, але й духові?

Зупинися, мить, бо ти прекрасна!

Все — лише миттєвості. І коли зникає усе, то на голому тлі особистости виявляється, як засніжене поле в сонячний день, холодна ясність, чистота холодної краси. Краса, як мета, як Досконалість Ідеї, як шлях до Потойбічного холодного світу, в якому раптом знаходиш стежку до Себе.

Бо ж про себе ти давно забув, шукаючи Себе в Іншому, у різновидах іншости, у всьому, що є не ти.

І це головна помилка.

Але розумієш її тільки за межами Болю.

І за межами Кохання.

Непропорційність — найбільший гріх перед собою. Надвіддання енерґетичне, небачення сенсу довкілля. Сенс почуття гіперболізований. Саме через надмір кожен вбиває те, що любить. Хочеться володіти тим, кого любиш. І тут зароджується миттєвість наступного вбивства ідеї Кохання. Колись може визріти.

Гарні люди не рухають поступ мистецтва, поступ науки. Вони надаються для декоративности, і якшо не здеґенеровуються вже в юності, то — для виробництва нащадків.

Негарні, звичайні люди, обростають бородами, як Леонардо да Вінчі, і рухають світом, бо їхні комплекси змушують збудитися в них ту частині головного мозку, яка у пересічної маси не працює.

Отож Леонардо, що явився світові в образі Мони Лізи, мав оту загадкову посмішку, що її надав і «Вакхові» й «Іванові Хрестителю», і вона означала Його Знання.

Хлопці, в яких він закохувався, були лиш квітками, за якими не визрівав овоч, бо вони були пустоцвітами. Хіба що за винятком останнього його учня Мельці. Цього він любив недарма. Пустоцвітіння в людях існує значно частіше, ніж у природі. Забагато людей.

Але ж Леонардо — один з найбільших геніїв людства.

Ще були Мікельанджело, Караваджо, Ель Ґреко й багато інших геніїв з тими самими комплексами.

З чого народилась ідея незавершеної краси у Мікельанджело? Може, досконалість краси підлітка чи юнака є, з іншого боку, незавершеною красою його особистості. Поза Томазо скількома захоплювався Мікельанджело. А Шекспір, а Байрон, а Ґарсія Лорка…

В одному із своїх романів американець Уільям Берроуз пише, що його герой належить до приречених пожиттєво захоплюватися красою хлопців і відтак носити тягар страху, що відкрившись комусь, зустріне в його очах відразу до себе і жах більший, аніж коли б зізнався у страшному злочині. Традиція переважно сильніша за клич душі. Емоційна беззахисність небезпечна для життя. І якщо треба знищити когось такого, то це — найпростіший шлях. Літньому Параджанову підставили хлопця, красі якого він не зміг опиратися. А потім суд, ув’язнення, соціальна смерть, за якою внезабарі прийшла й фізична.

Що є за митцем? Що є за мною? Хто є за мною? А хто є за ним?

Через сто років нас усіх не буде на цій землі! І мене, і його, і всіх наших друзів та близьких. Чи лишиться, і як лишиться те, що ми зробили?