— І як же?

— Не сказав би, але такій гарній молодичці…

— Ой! — пищала балакунка. — Мабуть, удома жінка, діти, а ви таке?..

— Жінка й діти, правду ви кажете, вдома. Із Кривих Колін тут нас не дістануть. Та ще коли ви мене десь заховаєте!..

— Вай, тут же діти! — захихотіла жінка.

— Ті діти не страшні, аби і не мої, й не ваші!

Фу, яка мерзота! Софійка навіть одвернулась.

Терпіти не могла татів, що крадькома до чужих мамів залицяються! Здається, їй із татом пощастило, але декому…

— То як, говорите, ваше прізвище? — мало не співала молодичка.

— Ну, гаразд, тільки вам одкриюся. Може, чули про розбій, вчинений Мішкою Бєлим в одному столичному замкові? У гражданську війну? Розбив буржуя ще й хороми підпалив! Чули?

— Ні, а що?

— Так от: Мішка — то мій батько! Навмисне придумав зватися Білим: чистим, значить, без гріхів попереднього життя. Розумієте? Мішка той ще довго жив, у Кривих Колінах начальствував, нове радянське життя будував. А перед смертю признався…

— У чому признався?

— Ну добре, лише вам! Помираючи, повідав: той маєток був його колишньої коханки, графині Юзефи… Щось не помирились вони — Мішка з гарнізоном і напав на маєток. Але Юзефа з дітьми (одна дочка від Мішки!) встигла утекти. Нині вони десь за кордоном, а маєток до кінця не згорів і, либонь, досі стоїть. Можна вважати, з нього й мені частка належиться! А сестру маю, уявіть собі, за кордоном! Підсудне діло! Тільки ж ви — нічичирк, бо гаплик мені. Вічно в моєму роду когось то язик підводить, то любов до вас, жіночок!

Чоловік знову нахилився до співбесідниці, вони шепотілися й кихкотіли. Тільки й почула Софійка жінчине:

— То ваше прізвище тепер Білий? Вай, безгрішний ви мій!

43. По черешні

Увечері Софійка зі Сніжаною вже були в Половинчику. А вранці наступного дня, подзенькуючи відрами, прямували з дідусем до лісу.

— А прізвище той Міщенко поміняв часом не на Білий? — спитала Софійка.

— О! — притупнув ногою дідусь. — Точно! Як це таке просте міг забути? А ти звідки знаєш?

— Просто подумала так… Он ромашки обіч шляху біліють. Дай, думаю, спитаю…

Сніжану аж пересмикнуло:

— То це ми зараз ідемо до колишнього лісу колишнього нашого мало не родича?

Усі Міщенки схожі: і балакун Данило Міщенко-Міщенков, і його син Михайло-Мішель-Мішка, і онук-вусань, і, нарешті, прапраправнук Валентин… У всіх немовби подвійна душа. Усі хвалькуваті, брехливі, ненадійні. І з таким вони мало не породичалися! Як доречно зникли тоді коралі!

Які ж соковиті, які ж добірні черешні! Наче стрибали до рота! Лиш кісточки фуркали навсібіч. Коли ж апетити вгамувались, почали заповнюватися відра.

— Цікаво, де в цьому дикому лісі взялися черешні? — спитала Софійка.

— Ге! — усміхнувся дідусь. — Тут колись чого тільки не було! І кизили, і яблука, і горіхи, і груші, як баняки!.. Ще й вишні п’яні!

— П’яні?

— Еге ж! Хлопці бувало понаїдаються тих вишень — і попадають п’яні з дерев!

— І хто ж це такий чарівний сад виростив? — звеселіла Сніжана.

— А мій прадід Вишня й виростив! Якщо Лінині предки на худобі зналися, то мої — садівники неабиякі! Повсюди запрошували їх щеплювати дерева, підбирати саджанці. А прадід у цьому садку, вже у нових власників, не в Міщенка, садівником підробляв. Досі дивуються в Половинчику одній оказії. Стоїть якось узимку прадід під грушею і лупить її палицею, аж кора тріщить! Його питають: “Нащо?” А він: “Не родить, ледащо!” І що думаєте? Як пошептало! На весну груша обвішалась плодами — підпирати мусили! Чарівник!

— Хіба таке можливо? — не вірила Софійка.

— Було! Я собі думаю: може, він канали які в стовбурі попробивав, розчистив — дерево й зародило. От вам і народні традиції!

— Ну, тато не був би татом, якби наукової теорії під кожну казочку не підвів! — скептично підкинула тітонька. Хоч видно було, що вона ладна у кожну ту казку чи наукову теорію беззастережно вірити.

Надто-бо все у дідуся гладенько одне до одного вкладалося!

44. Перша зустріч із Нею

— Краса яка, Господи! — Тітонька Сніжана поставила обважніле відро, обвела поглядом сонячну галяву.

Софійка вже хотіла з нею погодитись, як обидві уздріли на тім боці галяви… самотнього художника з мольбертом! Пустельник, як завжди, робив своє і на них не зважав.

— Далі так тривати не може! — гупнула відром об землю Софійка. І рушила до загадкового маляра.

— Куди, Софіє? — зашипіла вслід тітонька.

Але дівчинка була вже біля Пустельника.

— Добрий день! — привітно всміхнулася.

— Привіт! — не відривався від картини.

— Правда, гарні у нас місця?

— Гарні, — погодився. — Тільки не у вас. Бо ти не тутешня, а з Вишнополя. І Половинчик більше мій, аніж твій, бо я тут частіше буваю!

Ага! Знає, що з Вишнополя…

— Поглянути можна? — наступала далі Софійка.

— Дивись, як хочеш!

— Тітонько, йдіть-но сюди! — покликала дівчинка. Проте Сніжану як вітром здуло. Ото ще страхополох!