Бульвар хоч і був дуже незвичний, але його все-таки можна було впізнати. Два ряди струнких тополь так само стриміли в небо (тільки під ними тяглися кущі живоплоту,огинаючи фігурні лавки, та й огорожа була дерев’яна, фарбована). А деякі будинки були знайомі, вони й зараз стоять.

Обабіч бульвару пролягали трамвайні колії, якими з деренчанням їхали вниз і вгору невеликі вагончики з відкритими площадками і однією, як у тролейбуса, штангою, на кінці якої котився по дроту круглий ролик.

Там, де зараз пам’ятник Щорсу, стояв пам’ятник, але інший, оточений гранітними стовпчиками, між якими важко провисали масивні залізні ланцюги.

На круглому п’єдесталі якийсь дядечко відставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бік вокзалу, наче збирався бігти на поїзд (потім я дізнався, що то був граф Бобринський, який хоч і заснував перший на Україні цукровий завод і першу залізницю, але був капіталіст і експлуататор, і тому після революції справедливо знятий з постаменту).

Від цього пам’ятника праворуч починалася огорожа Ботанічного саду, така ж, як і тепер, з хвилястою дротяною сіткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.

— Підемо з Безаківської? — спитав Стороженко Чака.

— Ага.

І вони звернули праворуч.

«Ага, — подумав я. — Значить, вулиця Комінтерну колись називалася Безаківською».

Вдалині, за дерев’яним мостом, виднівся вокзал, приземкуватий, видовжений, з підвищеннями посередині та по боках і з маленькими вежками на тих підвищеннях. Біля вокзалу купчилися візники.

Ліворуч, за Ботанічним садом, тяглися до вокзалу маленькі одноповерхові будиночки й високі дощані паркани, всуціль обклеєні рекламними об’явами.

Тільки праворуч височіло кілька кам’яниць, які збереглися й дотепер. На одній з них красувалась вивіска «Українська книгарня». Тепер на цьому будинку меморіальна дошка, тут бували класики української дожовтневої літератури.

«Ех! — подумав я. — От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку».

Але ні Коцюбинський, ні Франко, ні Васильченко, на жаль, не з’являлися. Вулиця була порожня. А чекати було ніяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанічний сад.

Я полетів за ними.

Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.

— Ну, де тут ваше «дерево смерті»? — спитав колишній клоун.

— У яру, — сказав Чак.

— Ідіть уперед і не бійтеся, я потім з’явлюсь. Не бійтеся.

— Я не боюсь, — почервонів Чак і пішов уперед.

Я, пам’ятаючи нашу домовленість не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.

Ми пройшли заростями угору і, коли вже стало видно напівкругле, з колонами і з хрестом зверху крило університету, спустились у глибокий яр.

З хащів чулося звіряче гарчання, крики якихось загадкових птахів. Як сказав мені потім Чак, на території Ботанічного саду містився тоді ще й зоопарк, заснований у 1908 році. Лише в 1913 році його перевели на Житомирське шосе, де він міститься й тепер.

Це віддалене гарчання хижаків робило безлюдний яр ще таємничішим і страшнішим,

Внизу біля старої вільшини стояв гімназист. Гостроносий, з ріденьким білявим волоссям, розчесаним посередині на проділ і гладенько прилизаним, з одного погляду він викликав у мене відразу. Справжній слимак!

Гімназист побачив Чака,

— Ну?!

Чак стенув плечима.

— Ти що? Жартуєш зі мною? Дограєшся! — Слимаков засичав від злості.

І тут… Стороженко так несподівано з’явився з кущів, що навіть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.

Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блідий, очі вирячені, скляні, обличчя закам’яніле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годі. І раптом, не розтуляючи рота, «мрець» заговорив. Незрозуміле, звідки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стулені, не ворухнулися.

— Як ти посмів ворушити мій спокій! Як ти посмів для дій своїх мерзенних обрати місце смерті й печалі! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, підлий Слимакові Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану і заберу тебе навік із собою… Геть звідси! І забудь сюди дорогу!

Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.

Кущі враз зімкнулися, і колишній клоун зник так само раптово, як і з’явився.

— А-а-а!.. — здавлено закричав Слимаков і, спотикаючись, кинувся навтіки.

Коли все стихло, кущі знову розсунулися і вийшов усміхнений Стороженко.

— Ну як?

— Ой! Я й сам так злякався, що… — Чак перевів подих. — А як… як ви це робите? Як ви говорили?

— Дуже просто. Це так зване «чревовіщання». Колись виступав з таким номером… Слимаков вас більше не чіпатиме, будьте певні. Ну, гаразд, ходімте.

— Спасибі. Спасибі вам, — вдячно закивав Чак.

— Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людині, яка, мені здається, не байдужа до цирку. Чи не так?

— Авжеж. Авжеж.

— Взагалі, поважаю юних і дружу з ними. — Колишній клоун якось особливо, сонячно усміхнувся (від очей запромінилися зморшки). — Молодші школярі, яких чомусь називають дітьми, — найщиріші друзі цирку. Вони ніколи не освистують артистів. — Усміх враз погас на його обличчі, наче на сонце найшла хмара, але він одігнав її. — А ще поважаю тих, хто вміє щось робити, майстрів поважаю. Ці теж ніколи не освистують артистів, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.