— Думаєш… думаєш.. я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш… загаза чогтова!..

І, шморгнувши носом, одвернулася.

Я роззявив рота і… усміхнувся. «Загаза чогтова…»

Сонце засяяло з неба, заспівали пташки, і зацвіли-запахли під вікном троянди.

Життя повернулося до мене.

Сумнівів не було — я видужував.

Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед — коли тільки захочеш! Чесне слово!

РОЗДІЛ XXVI
Знову троє невідомих. Ти мені друг? «Нічого не розбереш…» — каже Павлуша

Поки мені було дуже зле, я не відчував, як минає час. Часу ніби не існувало.

А як мені трохи покращало, отоді я відчув, що то за нудота хворіти. Я ніколи не думав, що години такі довгі, а день такий нескінченний. Раніше мені його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затіяти, започаткувати, як уже й вечір. А тепер до того вечора була ціла вічність. Вона без кінця й краю тяглася, тяглася, витягуючи з мене жили. Того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тільки й жив на світі. Увечері приходив Павлуша. Правда, він забігав і вранці, і в обід, але то на кілька хвилин. А увечері він приходив години на дві, а то й три і сидів доти, поки я не помічав, що він уже клює носом від утоми, і тоді я гнав його спати. Він дуже втомлювався, Павлуша. І не тільки він, усі втомлювалися. Все село працювало на вулиці Гагаріна, гуртом ліквідовуючи ту страшну руйнацію, яку наробила стихія на одну ніч. Відбудовували хати, розчищали подвір’я, заново будували знесені, потрощені повітки, хліви й комори, розкопували льохи. Нарівні з дорослими працювали й учні, починаючи з сьомого класу. Та й менші не сиділи склавши руки, — кожен щось робив у міру своїх сил і можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю — і фрукти, і овочі… Добре, що хоч віджнивуватися до дощів устигли. Всі працювали з ранку до вечора. Всі. А я лежав собі паном — пив какао, їв гоголь моголь і різні пундики смачні, що їх ночами пекла мені мати для зміцнення хворого організму. Пив, їв і читав собі різні пригодницькі книжки.

А хлопці трудилися і їли звичайнісінький хліб з салом.

І я їм заздрив несамовито.

Я ненавидів какао, гоголь-моголь і смачні пундики.

Я проміняв би всі ці ласощі на шмат хліба з салом у перерві між роботою.

Мій дід завжди називав мене «цілосвітнє ледащо». Але якби він знав, як мені, «цілосвітньому ледащові», хотілося зараз працювати! Я б не відмовився від найбруднішої, найпротивнішої, найважчої роботи. Тільки б з усіма, тільки б там, тільки б не лежати колодою в ліжку.

Лише тепер я збагнув одну істину — чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю.

І я зрозумів, чого люди насамперед бажають один одному здоров’я, чого кажуть, що здоров’я — всьому голова…

Як я страждав від своєї бездіяльності, ви собі навіть не уявляєте. Коли нікого не було в хаті, я заривався в подушку і просто вив, як той собака голодний.

Один Павлуша по-справжньому розумів мої страждання і весь час намагався розрадити, заспокоїти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за співчуття, але жодні слова не могли мені допомогти. Які там слова, як я сам відчував, що нема здоров’я, нема сил. Походжу трошки по хаті — і в піт кидає, голова йде обертом, лягти тягне.

Здавалося б, і нога дедалі менше болить, і температури нема, а замість того, щоб видужувати, я чогось знову розклеївся. Вирішив, що ніколи вже не буду здоровим, і занепав духом. Втратив апетит, погано їв, не хотілося ні читати, ні радіо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. І ніхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нікого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якій доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я її й не звинувачував, я й сам, як вона хворіла, не дуже сидів біля її ліжка.

Зранку, подавши мені сніданок, вона, як цуцик, дивилась на мене і покірливо питала:

— Яво, я тгошечки… можна?

Я зітхав і кивав головою. І вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сіней надвір. І тільки я її бачив аж до обіду. Вона поспішала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона відчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься.

І якщо раніше вона каталася у дворі, то тепер виїздила за ворота і тікала далі від очей, щоб не чути моїх нарікань за те, що не так їздить. А мені вже й це навіть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою.

Інколи разом з Павлушею забігали хлопці, але вони були такі заклопотані, так їм було не до мене, що радості це яе приносило.

Двічі заходила Галина Сидорівна, та мені чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомічний, жалюгідний, і я напружено, з нетерпінням чекав, коли вона піде. Погано мені було, дуже погано.

Сьогодні я чогось особливо відчував себе нещасним і самотнім. Може, тому, що сьогодні день був напрочуд хороший — сонячний, ясний, ні хмарки на небі. І Яришка, витягаючи з сіней велосипеда, співала на все горло: