В путь, в путь, а путь,
А для тебя, годная,
Есть почта полевая…

Вороний мій продеренчав у дворі і, дзенькнувши вже за ворітьми, повіявся, несучи кудись невгомонну мою сестру.

Я зарився в подушку й завив.

І раптом почув, як щось стукнуло об підлогу.

Я підвів голову. На підлозі біля ліжка лежав камінець. До нього був прив’язаний червоною стрічкою якийсь папірець. Я здивовано глянув, нахилився, підняв. Розв’язав стрічку, розгорнув папірець. І аж дух мені перехопило — я одразу впізнав той самий почерк: чіткий, з нахилом у лівий бік, і кожна буквочка окремо… Від хвилювання ті буквочки застрибали в мене перед очима, і минуло кілька секунд, поки я зміг прочитати написане.

«Дорогий друже!

Нам усе відомо, що сталося з тобою за останній час. Ми задоволені твоєю поведінкою. Ти поводився, як справжній солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобі. Тепер ми ще більше впевнені, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобі, ти виконаєш з честю.

Стихійне лихо і метеорологічні умови унеможливлюють проведення наміченої операції зараз. Операція відкладається. Сподіваємося, що до того часу ти видужаєш і нам не доведеться шукати іншої кандидатури. Намічувана операція секретна, державного військового значення. Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу УРСР.

Цього листа треба негайно спалити.

Нагадуємо: умовний сигнал — білий прапорець на щоглі біля школи. В день, коли з’явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий ліс рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль. У щілині над амбразурою будуть інструкції.

Бажаємо найскорішого видужання.

Г. П. Г»

Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударів двісті на хвилину. Аж у скронях гупало.

Вони! Знову вони! Троє невідомих!

Якраз сьогодні я згадував про них. Не те, що я забув. Ні. Просто події тої страшної ночі, а потім моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили інтерес, і все воно згадувалося так, ніби то було не зі мною, а десь читане чи бачене у кіно.

І дедалі частіше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тільки незрозуміле чий і для чого.

Вже кілька разів я вирішував поговорити нарешті про всю історію з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша піднімався, щоб іти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справді військова таємниця?» І момент минав, і я так і не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двічі намагався вивідати, куди це він їхав тоді «глеканкою» на велосипеді, але він од відповіді ухилявся. Перший раз він якось ловко звернув розмову на інше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як він виїхав увечері з села і гайнув у бік лісу, він невинно закліпав очима: «Щось не пам’ятаю. Може, в Дідівщину… Не пам’ятаю…» — і так він це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тоді на власні очі, то повірив би.

І от…

«Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу УРСР».

Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.

Але… як же я знатиму, коли з’явиться прапорець на щоглі, якщо я лежу?

Ні, я мушу поговорити сьогодні з Павлушею. Врешті друг він мені чи не друг? Якщо вже на те пішло, я готовий разом з ним відповідати по цій 253-й статті. І в тюрмі сидіти з ним готовий. (Тільки щоб в одній камері). А чого обов’язково сидіти? Якби я якомусь ворогові розголосив таємницю, тоді інша справа, а то ж другові. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна військова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай мені розголосить. А якщо не розголосить, то він мені, виходить, не друг. Цікаво, чи розголосив він Гребенючці? Якщо їй розголосив, а мені не хоче, тоді все, між нами все кінчено.

Коли я й так не міг завжди дочекатися приходу Павлуші, то ви собі уявляєте, з яким нетерпінням чекав я його зараз!

І, почувши у дворі його голос, я аж підскочив на ліжку, Він завжди ще у дворі гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» — сповіщаючи, що уже йде.

Павлуша вбіг у хату захеканий, розчервонілий і вже з порога почав збуджено:

— Старик! Тільки що Пашківський погріб одкопували. Не віриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свіжісінькі, наче вчора зварені. А більше тижня минуло. Скажи! Корисні копалини — вареники з вишнями! Викопані допотопні вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щільна і… Тільки трохи зверху підмочені, а внизу — абсолютно! Я п’ять штук ум’яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?

— Та ні, — хитнув я головою. Я вирішив не відкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.

— Павлушо, — я пильно глянув йому в очі, — ти мені друг, скажи чесно?

— Ти що? Друг, звичайно.