Невже могло статися так, що він міг не бути більше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тоді було.
— Ну, як там, розкажи, — сказав нарешті я.
— Ну як? Нічого. Все гаразд. Тільки й балакають усі, що про тебе. Кого не зустрінеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров’я вивішуй. Як прем’єр-міністр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От іменно — більше нікуди!
— Ну точно, я тобі кажу! Все село вже знає, як ти солдатів привів, як ти листи врятував. Баба Мокрина день і ніч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церкві за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…
— Ну, слово честі! Хлопці заздрять тобі несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Він теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у воді загубив. І ставника сам собі під оком поставив, десь об одвірок гецнувся від ентузіазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. І навіть оком не зморгнув. Отак у розпанаханій до самісінького вечора таскав людські речі. А Антончик ледь не потонув. Він же, знаєш, плаває поганенько, а поліз у кошару вівці Мазниченкові рятувать. Такий, знаєш…
Павлуша глянув на мене й загнувся.
— Ну що ж… молодці хлопці, — зітхнув я.
— Взагалі-то молодці, звичайно, я й сам не думав…— Але. але всі вони пігмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось із них отак пірнув би у затоплену хату через вікно? Ні за які бублики! Та що…
— Ага! — криво усміхнувся я. — Ну добре… А як там взагалі?
— Взагалі нічого… Порядок! Життя нормалізується, як пишуть кореспонденти. Відновлюються комунікації, відбудовуються пошкоджені об’єкти. Підприємства і установи працюють нормально — і сільмаг, і перукарня, і лазня… Незважаючи на стихійне лихо, колгоспники артілі вчасно приступили до роботи — вийшли на поля і ферми. Коротше, в боротьбі з стихією радянські люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всіх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалі, я тобі скажу, хто таки молодці — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навіть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навіть не знаєш, який ти молодець, що їх привів. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
— Та йди ти! І без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при мені дзвонив уже полковникові. Так що…
— Ну й що! Однак ти їх привів. Ти! А хто ж! І чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усміхнувся.
«Ех, Павлушо мій дорогий! — подумав я. — Що це ти го-вориші Я люблю скромничати! От іменно! Вже що-що, а скромничати ні я, ні ти не любимо. Це всі знають. Швидше навпаки».
Але я не став з ним сперечатися. Мені так було добре, що ото він сидів на ліжку і балакав зі мною! Так було радісно, і я боявся, щоб він не пішов.
А він ніби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато і сказав:
— Ну я піду, мабуть… Тобі спокій потрібен…
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидів, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забіжу. Ти, головне, відпочивай, добре їж і видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усміхнувсь я. — Вітай там хлопців!
І відчув, як щось у горлі заважає мені говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обіду забіжу обов’язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша і побіг.
Він навіть не сказав, з ким і про що він домовився і що ж там все-таки…
Значить, ясно з ким! З нею! Побіг її порати Ех!..
А чого обов’язково її? Може, й не її зовсім. Що, нічого зараз робити в селі, чи що! А ти хотів, щоб він біля тебе нянькою сидів! Побіг собі хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно ліки і не мороч голови. Цікаво, а ти б сидів біля його ліжка? Згадай, як ото Яришка хворіла і мама просила коло неї посидіти. Як ти нудився! От і не видумуй. Не видумуй. Не виду…
Зненацька ліжко моє хитнулося, м’яко зрушило з місця і попливло, погойдуючись, до вікна…
Я не здивувався, не злякався, тільки подумав: «Видно, і нас затопило. А від мене приховували, не хотіли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побіг — рятувати батькову бібліотеку. У них же стелажів з книжками — на дві з поло-виною стіни. Поки всі винесеш!..»
Ліжко моє випливло крізь вікно на вулицю. Навколо вже не видно було ні хат, ні дерев — нічого, крім білої, пінистої води, з краю в край. Білої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але ні, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрію. То була вода така біла.
Раптом я побачив, що у воді, погойдуючись, пливуть великі бідони з-під молока, і зрозумів — залило молочну ферму і повивертало бідони, і це навколо вода, змішана з молоком.
Але чому моє залізне ліжко не тоне?
І одразу прийшла думка — у мене ліжко-амфібія, військового значення, і це тому, що в мене мати — депутат, усім депутатам видають такі ліжка…