Нам треба було кінчати. Тим паче, що вітер односив нашого змія в поле, у бік лісу, і його вже з саду не видно було.

Але кінчати було дуже важко. Такого величезного змія ми ще не запускали ніколи. Та й вітер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав мені лише однією рукою, бо у другій тримав кошик з акумулятором.

Нас тягло по полю, наче собачат на мотузці.

І раптом…

Вітер шарпонув змія так, що ми трохи не попадали. Щось там у змії блиснуло, і лампочки згасли. А за мить десь ізбоку засвітилася на змієві червона цяточка і почала більшати.

— Вимкни! — крикнув я Павлуші.

Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пізно. Змій уже горів, падаючи на землю. Він був із сухих дерев’яних планок, обклеєних цупким папером, і спалахнув, як.сірник. Долітаючи до землі, він уже палав, мов величезний смолоскип.

Він з тріском упав на землю, розсипаючи іскри. І враз земля спалахнула і загорілася навколо нього. І тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узліссі! Там же лежить скошене сіно, яке ще не згребли!

— Павлушо! — скрикнув я і кинувся туди.

Павлуша пустив на землю кошика і рвонувся за мною.

Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добігли, він розпросторився уже метрів на двадцятп по фронту в один і в другий бік від палаючого змія і біг далі, злизуючи вогненними язиками сухе сіно, що покосами лежало на землі. І вже із тріском займалися кущі на узліссі, Загориться ліс — буце лихо!

Я знав, що таке вогонь.

Позаторік загорілася хата Чучеренків. Спалахнула, як свічка. І поки люди добігли з поля, згоріла дотла. Самі головешки лишилися.

Не можна гаяти ні секунди. Я на бігу зірвав із себе новий святковий піджак і кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами і збиваючи полум’я піджаком.

Павлуша був без піджака, у самій сорочці. Він кинувся до кущів, рвонув кілька гілок з листям і ними став збивати вогонь.

Холоші штанів почали тліти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися від диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.

А з саду лунав веселий весільний галас, регіт, пісні. Ніхто не бачив, не знав і не підозрював, що тут коїться… І як не гукай — ніхто не почує.

— Сіно, сіно відгребти треба! Щоб далі не займалося! — почув я раптом голос… Гребенючки.

Я обернувся. Жмутом гілок вона квапливо одгрібала сіно, яке ще не загорілося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далі, а тоді вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.

Як потім з’ясувалося, оголосивши по радіо, вона зразу побігла шукати нас. І бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змій. І побігла нам на допомогу.

Ми швиденько одгребли сіно і кинулися знову в бій з вогнем.

Утрьох справа пішла краще. Вогонь почав потроху відступати. Вже більше було диму, який несамовито їв очі, так що сльози струменіли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи ні на що, з усіх сил боролися з вогнем. І нарешті він скоривсь і згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорілося знову

І от усе скінчено.

Знеможені, ми посідали на землю і сиділи мовчки, тільки перезиралися, важко дихаючи.

Обличчя в нас були закіптюжені, аж чорні, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку і усміхнувся. А вона таки молодець. Справді-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у біді, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум’ям, як… як тигриця. Молодчинка!

І я подумав: «Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє після того, як загасили пожежу, — обідрані, брудні, закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці…»

І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був.

І раптом у мене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в житті, а солдатами ми станемо обов’язково. Це точно. Кінчимо школу і підемо в армію. І, може, навіть попадемо в ці табори, що в нашому лісі. До полковника Соболя.

Ото було б здорово!

І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою — до останньої краплі крові.

Ну, а… Ганька? Гребенючка?

Ну, що ж, хай буде й Ганька!

Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєві».

Хай!