Про УКРЛІТ.ORG

Тореадори з Васюківки

C. 159

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (979 КБ)

Calibri

-A A A+

— Скажи, а ти міг би… сісти разом зі мною в тюрму?

— Тю! — він розгублено усміхнувся. — Ти що — сільмаг обікрав?

— Ні, без жартів скажи — міг би?

Він насупив брови.

— Міг би… Ти ж знаєш.

— Ну, тоді на, читай, — і я простягнув йому листа.

Поки він читав, я не зводив з нього очей. Він спершу зблід, потім почервонів, далі почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звів на мене очі й зітхнув:

— Так… «Г. П. Г.» Значить, і тобі… Нічого не розумію…

— А тобі, виходить, теж? І мовчав…

Павлуша винувато знизав плечима:

— Ну, коли б же я міг сказати! Раніше — сам знаєш.. А потім ти захворів, тобі ж хвилюватися не можна, так що. .

— Не можна хвилюватися? Мені дуже прекрасно можна хвилюватися! Мені навіть треба хвилюватися! Мені не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сів на ліжку, щоки в мене горіли. Я й справді відчув якийсь раптовий прилив сил, енергії і бадьорості.

— Ну що… Ну, іду я якось вулицею, раптом назустріч мені офіцер на мотоциклі. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгородній?» І простягає конверт. І як газоне — тільки я його і бачив. У шоломі, в окулярах — обличчя не розгледиш.

— Точно!

— Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий ліс до дота… в амбразурі інструкція».

— В розколині над амбразурою.

— Точно.

— Ао котрій годині?

— О двадцятій нуль-нуль.

— А мені о дев’ятнадцятій.

— Бачиш. Отже, вони не хотіли, щоб ми зустрілися. Ну, й ти був?

— Аякже. Тільки давай спершу ти.

— Ну, значить, під’їхав я до доту, тільки туди, а мене — цоп! — за шкірки. Солдат Митя Іванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп’ять лізеш. Зовсім здурів, чи що?» Ну, тепер я розумію, що це ж ти, певно, туди переді мною проривавсь, а тоді я здивувався, чого це він «оп’ять» каже. Ну, та не це мене найбільш здивувало, а те, що я ніяк до амбразури дістатися не міг. Самі писали: «Прийди», — і самі ж вартового поставили, не пускають. До речі, на дорозі й мотоцикл стояв, і у кущах, крім Миті Іванова, ще хтось був, чи не той, що мені листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого мені голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пішов. Чуєте, додому! Раз так!» І тут із кущів голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькі! — сів на велосипед і поїхав…

— І що — і все? Більше нічого не було?

— Та почекай! Наступного дня пішов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свій альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операція переноситься… не хвилюй ся… слідкуй за щоглою біля школи… Коли з’явиться білий прапорець — приходь того дня у Вовчий ліс до доту…»

— І знову о двадцятій нуль-нуль?

— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми наші зберігаються в школі, додому ми їх не забираємо. Після кожного заняття староста збирає і Анатолій Дмитрович замикає їх у шафу. Як міг з’явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не інакше, як хтось уночі заліз у школу, підібрав ключа до шафи і підклав. Але ж школа влітку на замку і баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.

— Ну, це все дрібниці. Як треба, то й бабу Марусю присплять, і ключа будь-якого підберуть… Це не штука.

— Ну, а в тебе ж що?

— Ну, а в мене… — І я докладно розповів Павлуші про все, що трапилося зі мною: і про лист, і про «екскурсію» до військових таборів, і про розмову по телефону.

— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кінчив.

— Я, звісно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов’язане з військовою справою. Я вже думав може, щось там у них зіпсувалося у якійсь гарматі чи в ракеті, куди дорослий пролізти ніяк не може, і треба хлопчака.

— Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тоді і до тебе, і до мене? І на різний час?

— Хіба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось із нас основний, а хтось дублер. Знаєш, і в космонавтів же завжди дублери, і, певне, в таких справах…

— Могло буть, — зітхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.

— Чого це!

— Ну, тобі ж на годину раніше призначають.

— Ну й що! Це нічого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душі думав, що основний таки я, бо справді, чого б це дублерові призначали на годину раніше, ніж основному. Так і є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б і неблагородно, і нескромно. А Павлуша ж, пам’ятаєте, казав, що я люблю скромничати…

— А тепер, після моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я ніби для того, щоб заспокоїти Павлушу. І раптом я усвідомив те, що сказав, і аж похолов. А справді! Який же я основний після такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо і в дублери не попаду!

Я нервово засовався на ліжку. Ні! Ні! Я таки почуваю себе краще. Значно. От і сила в руках з’явилася. Можу вже підтягнутися, узявшись за спинку ліжка. А позавчора ж не міг зовсім. Нічого, нічого! Все буде гаразд… Коли ніщо не перешкодить.

 
 
вгору