— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.
— Звичайно, ні.
— І їй не говорив? — Я не хотів називати її імені, але Павлуша зрозумів.
— Та ти що?! — він почервонів.
І я чомусь подумав, що він, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з ніг до голови (вона не сказала), і раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорівни того вечора. Я ж нічого Павлуші ще не говорив про того чолов’ягу.
— Слухай, — і тут же почав розповідати. Коли я кінчив, він тільки плечима здвигнув:
— Казна-що робиться у нас тут. Нічого не розбереш…
РОЗДІЛ XXVII
Події розгортаються блискавично. Невже один з невідомих — вона? Не може бути! «Він хоче вкрасти її!» Ми поспішаємо на допомогу… Асса!
Цікава штука людський організм. То він ледве дише, тане, як свічечка, людина голови підвести не може. А то раптом (звідки й сили беруться!) починає міцніти й бадьорішати з кожною годиною. І ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання організму — це бажання видужати, мета бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання і ти всіма силами прагнеш до цієї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов’язково і дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собі. Після нашої відвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
Їв я тепер, як молотник. Подвійні порції.
Медичка якось сказала:
— Хворим слід їсти головним чином те, що їм хочеться. Організм мудрий, він сам підказує, що йому треба.
Слава богу, мені хотілося їсти все, що давали.
Але одного разу я хитро глянув на діда і сказав-
— Діду, мій мудрий організм підказує, що йому треба… морозива.
Дід кахикнув і відповів:
— Куме Андрею, не будь свинею. Тільки з лихоманки видряпався і знову хочеш? Скажи своєму організмові, що він не мудрий, а дурний, якщо таке тобі підказує. Зовсім видужаєш, тоді їстимеш.
Це ще більше додало мені бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!
На третій день після нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу і сказала:
— Можеш потроху виходити, але дуже не бігай, бо знову застудишся.
Як же то приємно замість стелі бачити над головою бездонно-голубе небо і дихати свіжим вітром, що лоскоче тобі шкіру ніжним дотиком, і чути, як привітно шепоче листя на деревах, і відчувати під ногами пружну землю, і чепуляти вулицею без усякої навіть мети, і усміхатися без причини, просто тому, що світить сонце, що муркоче на призьбі кіт, що рохкає у калюжі свиня — що життя прекрасне!..
І хоч ішов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекі прогулянки мені ще були строго-настрого заборонені), та ноги самі повели мене в бік вулиці Гагаріна. А мені ж на вулицю Гагаріна медичка навіть носа показувати не дозволила.
— Я знаю, всі зараз там дружно працюють, і тобі закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всіх візьму за вухо й поведу додому.
Я добре знав, що медичка — жінка серйозна і слів на вітер не кидає. Але… я нічого не міг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу біля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що він уважно стежить за щоглою, кілька разів у день дивиться на неї і мені доповідає. Але що, як він запрацювався і…
На щоглі сиділа сорока і легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетіла. Ніякого прапорця не було.
Тепер я міг спокійно чепуляти до вулиці Гагаріна.
Ще здалеку я почув веселу музику будівництва: дзвінко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, і голосисто виспівувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярні й поставили під нашвидкуруч збитим навісом біля електричного стовпа. І вся вулиця смолисто пахла свіжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, різне причандалля. Здебільшого то були молоді, гиряво стрижені здорові парубки, голі до пояса. Лише по зелених штанях і чоботях можна було впізнати, що то солдати. На підручних роботах у них були наші хлопці й дівчатка. Оно й Вася Деркач, і Стьопа Карафолька, і Вовка Маруня… Та й Павлуша десь іам, мабуть.
Ремонтували хати, латали повітки, ставили нові тини й паркани.
І працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось співав, хтось насвистував, хтось жарти відпускав, і враз вибухав дружний регіт…
Я став на розі за криницею з дашком і тільки заздро позирав на цю веселу, гамірливу метушню. Позирав і ховався за криницю. Не хотів, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навіщо… І раптом почув радісно-дзвінкоголосе:
— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!
Позад мене стояла з відром у руках Гребенючка і привітно усміхалася.
Я почервонів і насупився. От же ж! І треба ж, щоб саме вона мене побачила!