Стара Маруся аж заплакала і втерла сльози рукавом. Лукина вже не чула, що мати говорила. В неї саме тоді серце розгорілось до Уласа, розгорілось од кохання, як розгорювалось весняне сонце на небі, як теплішала земля, заквітчана зеленим листом та квітками. Лукина сиділа, похиливши голову: вона ніби бачила перед собою Уласа, чула його приємний голос, чула його дух на своїй щоці; їй здавалось, що його незабаром однімуть у неї на віки вічні.

— То що ж оце я мушу сказати Климові?-спитала мати в Лукини.

— Скажіть, що я за його не піду заміж, — обізвалась Лукина.

Маруся тільки важко зітхнула.

Вже сонце повернуло на вечірній пруг, а мати й дочка сиділи на призьбі, неначе прибиті горлиці. Мати втерла очі рукавом, схопилась, забігла в хату, накинула хапком свитку й не пішла, а сливе побігла до старої Прохорихи. Вона хотіла й випитать, і вислідкувати; їй таки заманулось спересердя вилаяти Прохоренка й Прохориху.

Прохоришина хата була недалечке, стояла в зеленому городі над річкою. Чорна покрівля на хаті поросла зеленим мохом; віконця скривились, неначе сироти. Коло хати стояв одним один обідраний хлівець з загатою од вулиці. Старі високі груші вкривали гіллям убогу перехняблену хатину.

Стара Прохориха зосталась удовою ще за панщини. її чоловік був заможний, добрий хазяїн, але дуже насмішкуватий та в’їдливий, любив прикладати смішні прізвища сусідам, дражнився з усіма й зачіпав своїм гострим ущипливим язиком. Він так роздратував сусід, так остогид усім, що вони, добре випивши раз у шинку, змовились і засіли в садку вночі, як Прохор вертався з корчми, підстерегли його, напались і так побили, що одбили йому хрипи; кров полилась носом і ротом. Прохор от того часу кашляв, хирів та й умер перед самою волею. Його єдинако-ві хлопцеві Уласові дали трохи поля, але Олена Прохориха не змогла оплачувать його. Громада одібрала од неї поле, й Улас зостався з самим огородом.

Маруся перескочила через маленький перелаз, одчинила сінешні двері і трохи не впала в яму. З ями посипались на Марусині ноги земля та пісок, а потім вигулькнула Прохоришина голова, зав’язана темною хустиною, виглянули сірі каламутні очі і змарніле, нужденне, ніби запухле лице.

Маруся вгляділа Прохориху в ямі й поздоровкалась.

— Оце трохи не шубовснула в яму! — крикнула Маруся.-Що це ти, Олено, робиш? Копаєш під собою яму, чи що?

— Та це погріб копаю, — обізвалася з ями Олена, ледве одсапуючи.

— Та, здається, ти на мияувшому тижні вже копала погріб за хатою? — сказала Маруся.

— Та еге ж! Та копала ж, але роздумалась, що буде далеко ходить до погреба, то я й засипала, та була почала копати перед хатою, та…

— Та знов засипала, щоб далеко не ходити?-спитала насмішкувато Маруся.

— Та еге ж! Та знов засипала, бо Улас сердився, що по дощеві прийдеться тьопатись до погреба; та я оце поміркувала удвох з Уласом та й копаю в сінях, — обізвалася з ями Олена.

— А чом же Улас не копає сам?

— Бо не хоче, — обізвалась Олена.

— Уласові не погріб у думці, — сказала Маруся, нахилаючись над ямою.

— Хто його зна, що в його в думках! — сказала Олена десь ніби з криниці.

— Вилазь, Олено, з погреба, бо маю до тебе діло.

— Та говори звідтіль, бо не хочу вилазить, — обізвалась Олена.

— Та вилазь-бо! Нема мені часу, — сказала сердито Маруся.

— Не вилізу, бо важко вилазить, — сказала Олена, — а потім знов треба влазити. Я не кішка, щоб дертись по десять раз на день по драбині.

Маруся розсердилась і спалахнула.

— Оце дідько його й видав! Син з розуму зводить мою Лукину, а матері не витягнеш з погреба!..

— Хіба ж він зводить з розуму твою Лукину? — спитала Олена.

— Атож! Через твого Уласа до моєї Лукини неначе приступило. Не слухає мене, та й годі! Трапляється нам добрий чоловік, а вона певно ж через твого Уласа й слухати нічого не хоче, неначе блекоти наїлась!

— Хіба ж я в тому винна? — обізвалась Олена якось ніби по-дитячій.

— Може й винна! Хто вас знає, чи ви хочете брати мою дочку за невістку, чи ні, а я своєї Лукини за Уласа не оддам, бо він не дуже беркий до роботи. Тільки за дівчатами ганяє та з парубками казиться по вулицях.

— Я не набиваюсь Уласом; хоч не знаю, що думає за це діло він. Та й Улас мій, хвалить бога, не старець. Хоч не має поля, але має хату, город, має клуню й комору.

— А де ж та клуня та комора? Адже ж у тебе на подвір’ї тільки драний хлівець, — сказала Маруся.

— Єй клуня, й комора, що зосталось од покійного Прохора. Я її для Уласа на горище сховала, — сказала Прохориха.

— На горище сховала клуню та комору? Оце так навдивовижу диво! — сказала Маруся й глянула на горище: з горища виглядали в сіни дві сохи, висунувши кінці — розсішки.

— От бачу дві сохи, — сказала Маруся, — а де ж лати, та крокви, та стовпи, та ворота?

— Та попалила взимку потроху, бо опалу не було, — сказала Олена.

— От туди к нечистому! А ти, Олено, скажи синові, щоб він не чеплявся надаремно до моєї дівки, бо з того нічого не вийде. Ми маємо не такого на прикметі, як твій Улас.