Про УКРЛІТ.ORG

Пропащі

C. 1
Скачати текст твору: txt (184 КБ) pdf (169 КБ)

Calibri

-A A A+
I

Була весна. Сонце обливало золотим світом містечко Степанці. Містечко тяглося на кільки верстов понад річкою Расавою. Гори за горами, круті та стрімкі, ніби побравшись за руки, тяглися далеко-далеко до Канева понад річкою й тонули в тумані. Під горами зеленіла широка смуга молодого очерету, неначе розстелений довгий та широкий шматок зеленого сукна. В очереті біліла срібною стрічкою Расава. За очеретами, на розлогій долині, тяглися два рядки білих здорових хат з садками, городами та левадами. Серед села лиснів широкий ставок, чорніла довга гребля. Над ставком під самими горами біліла церква з п’ятьма банями. Хрести на церкві горіли, неначе вилиті з щирого золота.

Була неділя. Надворі було тихо. Небо подихало весняним теплом. Золоте марево дрижало понад горами, над очеретами, над зеленим вигоном. Коло церкви, на вигоні, дівчата грали в перепілки, побравшись за руки та співаючи веснянок. Парубки стояли осторонь купами та дивились на дівчат. Під вербами сиділи та балакали молодиці, вештались діти.

До дівчат наближався Іван Радивиловський. Він був невеликий на зріст парубок, у синьому жупані, в чорному картузі. Кругле лице осміхалось і було таке веселе, неначе воно ніколи на віку й журби не зазнало. Чорні блискучі очі неначе бігали на білках. Іван служив у благочинного за розсильного, чи за "возного" й разом з тим за погонича. Він був син паламаря, вчився тільки один рік у бурсі, і його несподівано звідтіль вигнали за те, що він раз утнув штуку в класі: він насипав кислиць на помості, а смотритель увійшов у клас, ступив на кислиці, поскоб-знувся й дав сторчака. Івана вигнали. Він став на службу в Степанцях у благочинного. На селі між молодою челяддю на його вважали не то як на панича, не то як на парубка. Дівчата мали його за парубка, бо він поводивсь з ними, як парубок. Веселий та штукар, він зачіпав дівчат, жартував з молодицями, з чоловіками, нікого не минав, з усіх сміявся. На його вже ніхто й не сердився за його часом дуже ущипливі жарти. Всі в Степанцях знали його добре. Дівчат він забавляв своїми вигадками та жартами: вони через те й горнулись до його.

Іван підбіг до дівчат. Дівчата розбились на дві купи, посідали в два рядки й грали в жельмана. Іван підступив до їх і крикнув на увесь вигін:

— Ціп, ціп, ціп, мої курчаточка! Цюррр, цюру, цюру, цюрр! сюди до проса!

Він підняв пучку вгору й ніби сипав просо, як сиплють його курчатам.

Дівчата зареготались. Іван приступив ближче, знов зацюркав химерно й показував, ніби розсипав по землі перед ними жменю проса. Дівчата реготались, аж за боки брались. Парубки тільки осміхались, граючи в гилки.

— Дівчата! он скажений Іван прийшов!.. Іване! а йди лишень грати з нами в хрещика! — гукнув хтось з дівчачого гурту…

— Коли ж я боюся дівчат! Ще покусають! — крикнув Іван.

— Оце! хіба ж ми такі зубаті?— обізвалась одна негарна дівка Олена.

— Всі дівчата зубаті, тільки ти вже стала беззуба.. ти серденько, моя лебідонько, перепілочко, горличко, моя ГУСОЧКО, моя качечко! Як я тебе люблю! — крикнув Іван і, згорнувши руки навхрест, гупнув себе в груди так, що аж загуло. Його голова задерлась вгору; білі зуби блиснули проти сонця. Він так тряс головою перед самим Олениним лицем, що картуз спав з голови.

Негарна Олена зареготалась і вдарила Івана по плечі. Іван присів, засичав, а далі давай ревти так вдатно та химерно, що всі аж лягали од сміху.

— Ну та й люблять мене дівчата! За дівчачими кулаками й світу не бачу. Потривай же ти, Олено! Ти єгипетська корова, ти райська птаха, що курчат хапає!..

— Хто ж ти такий? — крикнули дівчата гуртом.

— Я?.. — Іван приставив пальця до лоба. — Я одставної мазниці квач! А котра з вас, дівчата, піде за мене заміж?-крикнув Іван і заспівав:

Сім день конопель,
А ячменю три дні;
Хто за мене піде,
То готові злидні.

— Це погана! Заспівай другої, кращої! — крикнули дівчата.

— Ну, то цієї:

Омелга, макогін, кобилячі клуби;
Поцілуймось в губи.

Іван жартував, співав, дражнився з дівчатами. Дівчата перестали грать в веснянок і слухали його теревені та реготались.

На вигін вибігла Лукина Качурівна, висока білява дівчина, з повними рум’яними щоками, з темними, блискучими, карими очима. Вона стала між дівчатами, мовчки лузала насіння й навіть не глянула на Івана.

— Чом же ти, Лукино, не поздоровкалась зо мною і не глянеш оце на мене?— гукнув до неї Іван.

— Бо я тебе й не примітила, — обізвалась Лукина, таки не дивлячись на його та поглядаючи на парубків.

— Дівчата! — крикнув Іван.— Котра на мене не дивиться, та мене любить.

Лукина осміхнулась і знехотя глянула на Івана.

— А ба! от і подивилась на мене! Уласе! добридень тобі! А ходи сюди та оборони мене од цього гайвороння, бо коли б часом воно мене на смерть не заклювало! — обернувся Іван до одного смуглявого високого парубка в сивій шапці. Улас Прохоренко, Іванів приятель, наближився до дівчат. Лукина спахнула. Улас був смуглявий, аж чорний, але за його довгі рівні чорні брови, карі очі та темно-червоні уста дівчата липли до його, як бджоли до меду. Іван говорив до Лукини, а вона скоса поглядала на Уласа.

 
 
вгору