Лукина вже далі й не чула, що говорив Клим. Лис-чомки нехворощі сипались на стежку, а Лукина тільки й бачила ніби намальованого Уласа в човні проти зеленої стіни з очерету…

Клим попрощався з Лукиною й пішов додому. Луки-на аж тоді ніби прокинулась. Вона примітила, що держала в руках тільки деркачик нехворощі, й засміялась.

"Говорив зо мною парубок — я щипала зелене листя калини; говорив удівець — у мене в руках зостався общипаний деркачик нехворощі", — подумала Лукина, простуючи додому й сумуючи.

— Де це ти ходиш, де волочишся? — закричала мати на Лукину.— Це напасть, а не дівка! Самі овеченята прибігли додому, а ти, мабуть, оце знов стояла з тим лобурем.

— Мамо, чого приходив до нас Зануда? — спитала. Лукина в матері, розтоплюючи в печі.

— Де ти бродиш? Чого ти волочишся з тим Уласом? — знов гримала мати.

— Мамо, чого-бо до нас Зануда приходив? — своє питала Лукина.

— Оце, чого та чого! По ділу! Тебе хотять сватать багатирі, а не такі жебраки, як ми самі. Обходь лишень ти Уласа десятою вулицею й не говори до його!

В Лукини неначе вмерло серце. Вона почувала, що її жде велике горе, що воно вже встає, піднімається, ніби велика чорна хмара в ясний весняний погожий день на синьому небі виступає з-за діброви та все потроху наближається…

— Може, мамо, ті багатирі тільки жартують або сміються з нас, — тихо обізвалась Лукина, і в неї голос затрусивсь, неначе одкручена й опавша струна.

Лукина мала надію, що мати не буде більш говорити про тих багатирів. "А може, то матері так здалося, що мене хотять сватать ті багатирі; може. Зануда так собі наговорив, може, він сам і вигадав про це сватання, а може, може… може, воно перетреться, перемнеться та й так минеться", — снувалась думка в Лукини.

Мовчки повечеряла мати з дочкою; мовчки полягали вони спати. Лукина довго не спала, довго думала, а далі задрімала, і їй приснилось, ніби вона білить полотно на березі, розстеляє його коло червоної калини. Десь узявся білий голуб в синьому небі, тричі перекрутився та й сів на калині. Коли це над вербами шугнув шуліка, впав на голуба, вхопив його в пазурі; біле пір’я посипалось по червоних ягодах і впало на її плечі, на траву, на полотно.

Лукина затрусилась і прокинулась. Уже благословилось на світ. Небо червоніло й жовтіло, ніби облите золотом, обсипане жаром. Лукина схопилась з лавки дуже тривожна.

"Буде мені лихо, буде мені клопіт! Який недобрий сон", — подумала Лукина.

Минув тиждень, минув другий. Весна цвіла та пишалась. Лукина ходила на вулицю й до півночі співала та розмовляла з Уласом. Соловейки щебетали, аж сади розлягались. Лукина почала забувать про свою тривогу. І мати нічого про багатирів не нагадувала їй. Життя в хатині, хоч убоге, тихе, плило спокійно, як вода в Расаві поміж очеретами.

Але Лукинине лихо не забуло за неї. Раз після зелених свят Клим Хаврусь стрів на вулиці стару Марусю, зняв шапку й поздоровкався дуже привітно.

— Добридень, Марусю! — промовив гордий багатир і вклонився трохи нижче й промовляв привітніше, ніж звичайно.

Маруся зараз це постерегла і привітно осміхнулась, одказуючи: "Доброго здоров’ячка, Климе!"

— Як живете з Лукиною? Як вас бог милує? — сказав Клим і став проти Марусі.

— Спасибі! Живемо та бідуємо. Один день півлиха, другий день — ціле лихо, а про третій день уже й казать нема чого.

— Погано, стара, недобре! — сказав Клим, кивнувши головою на одне плече, ще й у бік узявся.

— Що ж маємо робить! Така вже наша доля. От і цього року посіяла жита на городі, а воно ріденько зійшло і вийшло обрідне, — сказала Маруся.

— Шкода, шкода. А може, стара, ми поріднимось, то й лучченько будемо жити. Я удівець, та ще й нестарий, а в тебе гарна дочка. Га? Що скажете на це з дочкою? — гордовито сказав Клим.

— А що скажемо? Я ладна з дорогою душею, — одповіла Маруся, і в неї очі стали веселі-веселі, ніби Клим дарував їй лани, й воли, й корови.

— А дочці не казала? Не питала?

— Не казала, бо Зануда на язик лепетливий, а ми люде убогі: боїмось поговору. Поголоска зараз пішла б поміж людьми.

— Погано, що не казала. Спитай в дочки, що дочка скаже, щоб і на мене поговору не було… Як Лукина скаже, то й пришлемо старостів після Петра, бо настають жнива, а в мене хазяйки нема в хаті. Наймичка в мене — не господиня; в мене четверо дітей, як сама знаєш. А може, підождать до осени? Розпитай там гаразд Лукину, бо ти ж мати. Дочка мусить послухати матері.

— Та вона мене любить і слухає. Вона в мене й тихенька й покірненька, але часом, як чого їй замандюрить-ся та стане гопки, то хоч і не підступай до неї, — одказа-ла Маруся.— До неї часом ніби приступає.

— Ото погано, як приступає. Ти, Марусю, вговори й так, щоб мені, бач, іне дурно старостів слати. Я де якийсь там задрипаний парубок-шелихвіст, — гордо сказав Клим, задерши голову, аж шапка йому з’їхала на потилицю.

— Добре, добре, Климе! Я вже наможусь та приступлю до неї. Та і в неї ж у голові неабияка тяма. Хіба ж вона не знає, як трудно убогому жити на світі?