— Оце лишенько! Не дурно мені цієї ночі снився такий страшний сон, — сказала Олена.

— Бо спиш і вдень і вночі, то тобі й верзеться не знати що, — почала вже докорять Маруся.

— Потривай, Марусю, я вилізу та розкажу тобі за той сон: може, ти знаєш, проти чого воно мені таке страшне снилось.— Олена вже хотіла лізти по драбині.

— І вже! годі! ради цього дива не варт і по драбині дряпаться. Прощай, Олено! А про сон розкажи своєму Уласові!

Маруся хрьопнула дверима спересердя й побігла до сина Захарка на економію. Захарко надвечір прийшов додому, і вони вдвох причепились до Лукини. Лукина мовчала не обзивалась і тільки плакала. Мати й собі заплакала. Захарко сердився, вмовляв сестру, але ні до чого не договорившись, пішов з хати, промовивши:

— Коли ти, Лукино, не хочеш йти заміж за Хавруся, то ми тебе й присилуємо.

Стара мати зварила вечерю, поставила на стіл; Лукина й ложки не взяла в руки. Вона пішла на город, сіла на призьбі під причілком і ніби вся отерпла.

Сонце сідало за горами, за високими тополями, що стояли на горі. Вечір був пишний та веселий і неначе сміявся над Лукининим горем. Верби стояли, ніби облиті червонястим вогнем. Небо ніби палало, і по йому, неначе птиці з рожевими крилами, літали хмарки.

Лукина дивилась на рожеве небо й не примічала його. Вже надворі почало сутеніти. Од річки, од очерету потягло холодом. Лукина ніби прокинулась од сну й почула, що в вербах співають соловейки. Вона згадала про милого.

"Соловейки мої! не щебечіть в лузі, не завдавайте мойому серденьку жалю та туги, бо я ж смутна, бо я безталанна…"

Лукина схопилась за груди руками й заплакала. Коли це в вербах хтось свиснув раз, свиснув вдруге… Свист заглушив голос соловейків, гострою стрілою пролетів через густі верби. Лукина здригнулась й одразу перестала плакати, як перестають часом хлипать маленькі діти. Холод пройняв її тіло. Вона знялася з місця й побігла борозною через город, а далі звернула на сукупні городи й трохи збочила з стежки. Важкі коноплі били її по руках. Трава плуталась під ногами й обсипала гарячі ноги холодною росою.

Лукина вбігла між верби. На самому березі, коло човна, вона вгляділа жовтий бриль на Уласові, впала йому на плечі й заридала.

— Рятуй мене, Уласе, мій місяцю повний, мій лебедику, бо я пропаду… Здається, вмру не сьогодні-завтра. Мати та брат хотять силою мене оддати за старого вдівця.

— Не плач, Лукино, не плач, серце! Твоя мати була в нас і все розказала моїй матері, — промовив Улас, обнімаючи Лукину.— Я Хаврусеві скручу в’язи, а тебе таки візьму. Восени я зашлю до тебе старостів, — сказав Улас.

Лукина неначе вдруге на світ народилась, з її серця одразу спала туга, неначе кам’яна гора, В грудях у неї стало легко-легко. Вона повеселішала.

— Уласе, сизий голубе, як мені стало на серці легко!

Здається, полетіла б з тобою за синє море! Не кидай мене, люби мене, бо як мене покинеш, я сама собі смерть заподію, — тихо-тихо прошепотіла Лукина, неначе калина зашелестіла листом.

— Не покину тебе ніколи й другої не свататиму; ти в мене одна, як вечірня ясна зоря, в мойому серці світиш, — одказав Улас.

— Забожись, заприсягнись перед небом, — сказала Лукина.

Улас забожився й перехрестився на схід сонця.

Лукина втерла краплі сліз на щоках і полинула попід вербами. В неї ніби виросли ластовині крила й несли її по зеленій траві.

Вона прибігла в хату, впала на постіль і незчулась, як одразу заснула міцним сном напрацьованої, але спокійної й серцем щасливої людини.

Другого дня вранці Клим Хаврусь встав і пішов оглядать свою оселю, свою загороду, клуню, все своє добро. Дивиться він: на воротях стовпи обмазані дьогтем, а на дошках воріт щось написано здоровими слов’янськими словами. Він покликав свого старшого хлопця, котрий ходив до школи і вмів читати.

— А ходи сюди, Петрусю, та прочитай, що це написано на воротях! ^

Петрусь прочитав голосно: "Стара собако, смердячий одуде, мурмило. Тюхтію Івановичу, солом’яне опудало! Не ходи на нашу вулицю, не дури дівчат, бо буде тобі смерть!"

— Овва, враг його матері! — цмакнув Хаврусь.

— Це, тату, надісь, хтось хоче вбити нашого старого Сірка, — додумавсь Петрусь.

— Еге ж, сину, — сказав Хаврусь.— Побіжи та запри лишень його в хлів, щоб не бігав за ворота, як попоночіє надворі, бо це, певно, хтось заповзявсь дать йому отруту.

Петрусь впіймав Сірка, повів його за вуха у хлів і зачинив, а Хаврусь полою постирав крейду з воріт.

Од того дня Хаврусь не лягав спати ні під хатою, ні у клуні, а спав у хаті, ще й спускав двох собак з ланцюгів. Він усе кмітив у вікно і раз прикмітив, що хтось вночі блукав попід городом та за клунею, а собаки брехали, аж вили, неначе за поли когось водили. Ввечері смерком Хаврусь боявся навіть виходить за двір без сокири: він добре знав Уласові норови, догадувавсь, що ті слова на воротях написали Улас та Іван Радивиловський.

Другого дня Лукина прокинулась раненько-раненько, тільки що почало на світ божий благословиться. Радість іще лунала в її серці, неначе темна нічка та міцний сон не заспали її щастя. Мати ще спала.