— Як до Лукини, то минай Лукинин садок, бо не для тебе ця калина саджена, не для тебе цвітуть ці черешні та вишні, — сказав Улас.

— А може й для мене? Почому знати? — крикнув Іван.

— Брешеш, вражий сину, не для тебе! Хоч ти мені й приятель, але коли ти оце смерком притеребивсь до Лукини, то ти мій ворог, — сказав Улас і при тих словах кинувся на Івана, неначе звір, одним скоком і вхопив його за барки.

— Чого ти чепляєшся до мене? Я шукаю попових коней, — сказав Іван.

— Не дурні ж твої коні, коли забрели в Лукияин садок, — сказав Улас і сіпнув Івана так, що той ледве вдержавсь на ногах.

Іван вирвався з Уласових рук й скочив через рів. Лукина кинулась до відер.

— Глек Макітрович! смердячий одуд! єгипетський циган! — репетував Іван за ровом.

Всі троє не бачили, що стара Маруся вже довгенько стояла коло конопель і все те бачила. Улас сів у човен і швиденько поплив униз по Расаві попід очеретами. Іван втік у лози, а бідна Лукина стояла ні в сих ні в тих, з відрами на плечах, і не знала, чи йти до хати, чи й собі тікать в верби.

— Гарно, дочко, їй-богу, гарно! Стій, дівко, з відрами до півночі, поки за тебе хлопці поб’ються. Геть мені звідсіль зараз додому! Оце гарно! Понакликала в садок якихсь волоцюг, приходьків та зайдиголов! Нехай Улас та Іван до тебе не чепляються, бо для тебе маємо на прии кметі когось кращого од тих двох лобурів. Зараз мені йди додому та лягай спати! — сказала Маруся сердитим голосом.

Лукина кинула відра на плечі й тихо попрямувала стежкою до хати. Вона в той час не почувала сорому перед матір’ю, ледве пам’ятала, як за неї бились хлопці на березі. Кохання обняло її палку душу ніби полум’ям. Ще довго мати гримала на Лукину, а доня поралась в хаті й неначе крізь сон слухала материну сварку. В неї серце і щеміло, і ніби палахкотіло.

Через кілька днів Лукина вибігла ввечері за село проти череди. Вона вирвала бадилину нехворощі і гнала додому худесенькі овечата попід густими вербами проз

Хаврусів двір. Клим Хаврусь вглядів її, вийшов до неї назустріч і заступив стежку.

— Добривечір, Лукино! — промовив Клим до Лукини та й став під вербою.

— Доброго здоров’я — обізвалась Лукина й собі спинилась.

— От я тобі, дівчино, й стежку заступив. Твої овечата й самі знайдуть шлях і втраплять додому.

Лукина трохи здивувалась од такої несподіванки й глянула Климові просто в очі. Жваві карі очі його так і замиготіли, як живе срібло. Лукина засоромилась, глянувши на Климові ворушливі очі.

— А що там поробляє твоя стара мати? Чому до мене ніколи не прийде в гості?-спитав Клим, а Лукина знову липнула на його здивованими очима: її мати ніколи не ходила в гості до Клима.

— А твій брат вибув уже рік у пана чи ще й досі

служить?-знов спитая Клим і приступив ближче до Лукини.

— Захарко ще й досі в наймах у пана, — одказала Лукина й трохи оступилась і подалась назад до верби.

— Чого ти, Лукино, оступаєшся од мене? Не бійся! Я не вовк: не з’їм тебе. Не бійсь, од парубків, певно, не оступаєшся, а од мене то й подалась назад на ступінь, — сказав Клим і показав плечима й головою, як Лукина од-хилилась і подалась назад од його на ступінь.

— Чи то правда, Лукино, що за тебе хлопці б’ються? — спитав Клим і засміявся, а його рідкі довгі зуби в міцних щелепах блиснули з-під широких губів.

— Може, за кого й б’ються, тільки, надісь, не за мене, — обізвалась Лукина.

Вона спустила очі додолу й почала пальцями общипувать гілочки нехворощі; вона догадалась, що Клим залицяється до неї.

— А тобі мати нічого не казала за мене? — спитав Клим.

— Ні, не казали нічого, — обізвалась Лукина так тихо, неначе листок десь зашелестів на тихому вітрі.

— А пан Зануда був у вас? — спитав Клим.

— Казали мати, що був, але мене тоді дома не було, — промовила Лукина.

— Шкода, шкода! — сказав Клим, прицмакуючи.— А ми тих парубків заберемо та й замкнемо в холодну як провинників, щоб не бились за тебе… Гм… не казала… Шкода, шкода! — говорив Клим, прицмакуючи й хитаючи на обидва боки головою.

— Де в тебе, Лукино, взялись такі рум’яні щоки, коли ти вигодувалась на хлібі та на цибулі? Де в тебе набрався той рум’янець червоний, як калина в лузі? — сказав Клим і простяг обидві долоні, неначе хотів вхопить Лукину за щоки.

Лукина одхилила лице, почервоніла й усе обривала листя та кидала додолу.

— А хіба ж я знаю? Так мені бог дав! — сказала Лукина.

Клим говорив, махав руками, крутив головою, розхвалював Лукину, а Лукина слухала все, ніби крізь сон.

"Ой боже мій! Не дурно мати казали, що вони мають на приміті для мене когось кращого од Уласа", — думала Лукина.

Вона пригадала теперечки, що колись приходив до матері Зануда, догадалась, чого то він тоді приходив, і зрозуміла все… "Це ж, певно, той кращий, за котрого натякала мати. Це він… Це він… Це той богатир-удівець, що має вже четверо дітей", — думала Лукина, не слухаючи далі, що говорив Клим. А той балакав, підморгував, сміявся. Лукина дивилась на його пильно. Червоний про-. ^ мінь сонця впав на Климове лице. Сиві волосини залисніли по чорному волоссі, неначе срібні нитки; виски позападали, негарні зуби блищали й виступали уперед, неначе в вовка. І зразу перед її очима чогось ніби виник з темряви теплий вечір в березі. З-за густих верб по воді вилинув човник, а на човнику сидів Улас, чорнявий та гарний, як чорнобривець, з темним рум’янцем на щоках, а густими та рівними бровами…