— А ти ж божився, а ти ж присягався мене любити й більш нікого! Од тих сліз, що я вилила за тобою в березі під калиною, і трава посохла б, — сказала жалібно Лукина.

— Оце ж пак! Як посохла, то й знов виросте, — сказав Улас і почав робить цигарку, насипаючи тютюну, а потім додав: — А коли не хочеш іти зо мною, то бувай здорова, чорноока, але не чорнобрива!

— Не дурно ж дівчата казали, що у твого серця сім п’ятниць на тиждень! — гукнула Лукина навздогін Уласові.

Улас, не обертаючись, пішов стежкою. В Лукини запаморочилась голова: вона все стояла на одному місці й забула, куди йти стежкою до села.

— Боже мій! Пропаща я, пропаща навіки! — крикнула Лукина, піднявши руки до неба, й самі ноги несли її вузькою стежечкою.

Стежечка повилася між лозами та вербами, далі пішла попід коноплями та під вільхами й довела до криниці. Проти криниці на горбі стояла біла здорова хата у старому садку. То починався присілок. Лукина не сіла, а впала на цямрини криниці й схилила голову. Сльози закрапали з її очей і котились по щоках.

Вечір наступав. Верхи вільх та верб у лузі горіли червоним світом, а кущі верболозу та ліщини вкрила вже густа тінь. Лукина ніби скам’яніла й отерпла, сидячи на цямрині. Вона ніби крізь сон чула, як десь у лузі жалібно туркотала горлиця, як кругом білої хати літали й щебетали ластівки, а несподіване горе здавило молоду дівчину в грудях, впилося гадиною в самісіньке серце…

Коли це з хати вийшла дівчина з відрами на плечах і попрямувала вогкою стежечкою до криниці. На дівчині червоніла спідниця з лапатими чорними квітками. Лукина по одежі одразу впізнала ту дівчину, з котрою йшов з поля Улас, і, впізнавши, опам’яталась.

Дівчина прийшла до криниці, сказала "добривечір" і почала набирати воду. Лукина глянула зблизька на її лице і трохи не крикнула. Дівка була чорнява, але немолода, погана, кирпата. Під щелепами на шиї позападали глибокі ямки; було знати, що в неї були задавнені здорові жовна. На широкому жовтому лобі чорніли товсті чорні брови.

"Так от для кого покинув мене Улас! Я думала, що він покохав якусь красуню чорнобриву й покинув мене для пишних брів!" — заворушилась думка в Лукини. Вона несподівано спиталася в дівчини:

— Чи у твого батька є поле?

— Є, ще й доволі. Мій батько заможний, — обізвалась дівчина. Вона насилу підняла на плечі важкі відра, аж трохи застогнала.

Лукина все зрозуміла: для неї наче сонцем освітилась темна Уласова душа, його змінлива вдача, що була спахнула коханням та швидко й прохолола.

"Через поле, через землю покинув мене Улас. У моєї матері нема поля… Кохання моє було задля його тільки іграшкою. Та хіба ж не через поле моя мати хоче мене оддати за нелюба, за отого Хавруся старого?"-промайнула в Лукини думка. Лукина встала з цямрини, зітхнула важко й побрела стежкою до села. Вона перейшла поле, дійшла до села і спинилась на горі. Сонце стояло низько над самісінькою долиною й обливало червоним світом очерети, що цвіли, повикидавши свої пухкі кучеряві волотки, легенькі, як пух. Здавалось, що по долині пливла широка річка з легкого червонуватого пуху. Розкидані подекуди в очеретах кучеряві вільхи та верболоз неначе пливли в пуху, потопали до самого верху; декотрі ніби виринали, показуючи проти сонця свої круглі, як м’ячі, верховіття. Расава лисніла проти сонця, розлившись в очеретах, ніби срібними стрічками. Подекуди лисніли плеса, неначе скляні порозкидані тахлі. Лукина вгляділа свій огород та верби, де Улас божився перед нею й заприсягався любити, і несподівано заридала голосно, як ридають тільки малі діти.

Горе так здавило її коло серця, що вона вхопилася за груди обома руками.

— Тепер же я пропаща, пропаща навіки! — крикнула вона голосно.-Що мені тепер робити, що почать? В кого поради питать? Ой боже мій, боже мій! Нащо мені на цім світі жити, коли і в милого нема правди! Нема правди і в моєї рідної матері! І вона хоче мене занапастить, навіки втопить, — голосила Лукина, стоячи на горі.

Внизу перед нею блищав і грав на сонці ставок. В неї майнула думка піти до ставка і втопиться; їй чогось страшно було вертатись додому, до матері. Вона вже передпочувала, що її жде велике горе там, за кучерявими вербами, де синій димок гнався в небо рівною, тоненькою смужкою.

Сонце закотилося за ліс. Ставок зачервонів проти заходу, неначе политий кров’ю. Лукина збігла з гори до ставка і стала під вербою над кручею; сльози лились з очей річкою. Якась сила неначе направляла її кинутись униз і скочить з кручі. Коли це несподівано хтось затуркотів у неї над самісіньким вухом: турр! турр!

Лукина злякалась, аж затрусилась, і озирнулась. Позад неї стояв Іван Радивиловський і реготався. Він уже це все знав, бо тільки що стрівся з Уласом.

— А що, перелякалась? А знаєш, чого це я прийшов на ці бурти? Га? Не любиш мене, а я візьму з горя та й утоплюся в оцім багнищі, — сказав Іван і так химерно одійшов, а потім розігнався, щоб плигнути з буртів, що Лукина знехотя вдержала сльози й несамохіть подивилась на його.