— Ой, як же я втомився, ледве одсапую! Аж піт виступив на лобі; нема тобі ні празника, ні неділі за тією службою, — сказав пан Зануда, сівши на призьбі та обтираючи піт з лоба замазаною долонею.

— Чого ж це ви втомились? Чи здалека йшли, чи що? Дорога втомила? Ще ж ви, хвалити бога, не старі.

— Та оце виряджав хури та в канцелярії записував барила з сахаром. Аж тисячу пудів записав!

— Невже тисячу пудів? Ой, лишечко! — аж крикнула Маруся, бо їй чогось здалося, що Зануда переніс своїми руками тисячу пудів сахару на хури.

— Чого ж це ви самі носили сахар? Чи людей не було в сахарні, чи що? — сказала Маруся.

— Та де там носив! Ще б пак сам таки носив. Хіба ж це мені личить? Записував у книги, — сказав Зануда.

— Записували, — розтягла голос Маруся.

— А я оце до вас в гості і по ділу, — сказав Зануда.

— Коли в гості, то прошу до хати, — сказала Маруся і при тому легенько вклонилась Зануді.

Зануда встав і пішов за Марусею в хату.

Марусина хата була малесенька, що й повернутись було трудно. Зануда, високий на зріст, трохи не черкався об сволок головою.

Маруся попросила Зануду сісти за стіл на покуті. В кутку на покуті, од малесеньких віконець з непрозорими шибками, було сливе поночі.

— Оце я до вас по ділу. У вас дочка, ще й гарненька, а я маю жениха на приміті.

— А кого ж це ви, пане Занудо, маєте на прикметі?

— Та Клим же Хаврусь… Бачив він оце недавно вашу Лукину, та вона йому в очі впала… Гарна дівчина! Нема що й казати. — Клим Хаврусь? Це удівець, той, що за ставком живе, аж на край села? — спиталась баба в Зануди.

— Та він же… Хаврусь хоч і удівець, але має десять десятин свого поля, має три пари волів, дві корови, двадцятеро овечат. Про свині, вибачайте, Марусю, я вже не говорю… Має він і не одну-таки сотню карбованців. Та що й казать: Клим — багатир на всю губу.

— В його од першої жінки зосталось троє, чи четверо дітей, чи, здається, п’ятеро… щось мені невтямки, — тихо обізвалась Маруся.

— Тільки четверо… Але це нічого. Швидко підростуть, то й порозлазяться, як руді миші. Клим чоловік неабиякий. За його кожна дівка піде з вибриком та вискоком, — розпадався Зануда.

— Та про це нічого казать. Що багатий, то правда, — обізвалась Маруся.

— Авжеж! Вашій Лукині буде за ним, як вареникові в сметані. Буде носить шовкові хустки та юбки, взуваться в жовті або червоні сап’янці. Чи ви не будете сперечатись? — спитав Зануда.

— А чого мені сперечаться? Ось бачите, яке наше убожество. Аби тільки Лукина схотіла, а я з дорогою душею.

— А до Лукини ще ніхто з парубків не чепляється? — спитав пан Зануда.

— Ні, та вона ще й молода. Тільки од різдва вісімнадцятий рік пішов.

— От і добре, стара. Але це між нами річ, а Лукину сам Клим спитає. Він вміє балакать і з дівчатами; враг його не взяв. А ви, стара, таки й своїх слів докладіть, як часом Лукина носа вгору задере. Ви ж таки мати для своєї дочки.

— За Клима я б ладна й сьогодня її оддать. Вона, бачте, мене часом і слухає. А коли заковерзує, то я й присилую, — веселенько промовила Маруся.— Правда, часом буває, що до неї ніби приступає, але й я їй де в чому то й не дуже потураю.

— От і добре! Прощайте, стара! Попросив би мого" рича, та знаю, що в вас і кішки нема чим годувать, — сказав Зануда й вийшов з хати.

Маруся провела Зануду аж за ророта й низенько вклонилась йому, потім, причинивши малесенькі ворітечка, пішла знов на причілок, сіла на призьбі й задумалась. "От яке щастя несподівано трапляється моїй Луки-ні! — думала Маруся.-А я ж прожила свій вік за панщини, в убожестві…" — і давнє її безталанне життя розгорнулось перед нею, як сувій полотна. От вона поневіряється з своїм старим в убогій хатині, недоїдає й недосипає, працює з ранку до вечора — не розгинається, а в хаті нужда, бідність. Старий Василь тче на верстаті полотна, а вона бідкається з малим сином Захарком та дочкою Лукиною на руках. Ще Захарко й не виріс, а старий Василь осліп ще до визволення од панщини — і вже не робив панщини. Вийшла воля. Пан не нарізав Василеві поля. Зосталась вона з сиротами без поля, на одному городі, де стає всього-на-всього одна копа жита та десять горсток конопель… Настала воля. Люде були раді. а вона плакала та сумувала. Заробляла на дітей в жидів; носила воду, прала сорочки. Люде продражнили її жидівською наймичкою… Жала в пана на лану за сніп, годувала дітей картоплею… часом і картоплі не ставало.

Задумалась баба, сидячи на призьбі. Тихий вітрець повівав од річки. Маруся очі заплющила, аж голову похилила. Неначе дрімає вона. От вона неначе баче уявки перед собою зелені ниви, високі жита та пшениці. Вона йде межею поміж житами. Жито колосом аж об плечі черкається. І те поле, та пшениця та жито нібито все її. От вона ніби жне його в жнива на одній займані з Лукиною, складає у здорові полукіпки. Захарко возе в свій тік снопи круторогими волами. Вози риплять. Стіжки в току вищають, все ніби ростуть, як гори. І те все добро її, Лу-кинине та Захаркове…