Клим налив іще чарку. Іван знов ніби висмоктав горілку до краплі, бахнув нею в губах, знов ухопив сирого вареника з сита. Баба Маруся кинулась до сита рятувать вареники.

— Оце диво! поїсть сирі вареники. Не буде чого і в окріп кидать, — сказала Маруся вхопивши сито в руки й захистивши своїми грудьми.

— Ще, мамо, наліпите: якось-то увинетесь удвох з Лукиною.

— От хазяйка, то й не сердиться, — сказав Іван, глянувши на Лукину, і не вдержавсь: моргнув однією бровою на неї.

Клим насупив брови і скоса глянув на Лукину. Зануді не сподобались Іванові жарти. Він і собі насупився, а потім не втерпів і сказав:

— Овва! Погано, пане Радивиловський! Дворянинові зовсім-таки не личить сирі вареники хапать та їсти. Не годиться, їй-богу, не годиться; це котяча поведенція. Аж мені як дворянинові сором, що…

— Я тепер вже не дворянин, а міщанин, хоч мій дід носив на грудях золотого хреста. Мені можна й сирі вареники хапать та їсти і горілку пити, а от вам, дворянам, то вже й не личило б так допадаться до того гіркого зела та кружляти по чарці.

Зануда ніби й вухом не вів, що говорив Іван, і, обернувшись, почав стиха розмовлять з старим дяком і вже більше не стидав Івана.

Іван бахкав чарку за чаркою. Стара Маруся таки догадалась і винесла сито з варениками в сіни, причинивши передніше сінешні двері, щоб там не похапав їх ласий до цього Сірко.

— Ховайте, ховайте, мамо, вареники, та далеченько од такого горшкодера, як я; або краще дайте їх мені до схованки. А я все-таки незабаром до вас старостів пришлю. Не хотіли за мене оддати дочки, то тепер буду вас самих сватать. А ласкавий пан Зануда, коли змилосердиться над нами, то буде на нашому весіллі за музику: буде нам пригравать, а ми будемо тропака вибивати та козачка танцювать. Пан Занудов заграє отак-о!

Іван ухопив рубель та качалку і почав пригравать. Він виробляв пальцями на качалці, ніби на скрипчаних струнах, дрібушки, смикав рублем, ніби лучком по справдешній скрипці; крутив головою, вертів очима ще й ногами пританцьовував та все дивився на Зануду.

Зануда втямив той жарт та смішки, розсердився, одвернув голову й чогось дивився на образи. Він грав на скрипці, але так погано, що в селі сміялися з Занудової скрипки таки йому в вічі.

— Ті-лі-лі-лі, тром-бом-бом! — награвав Іван, стоячи проти самого Зануди й вищиривши свої дрібні білі зуби.

— Пхе, пхе! Зовсім недоладня річ оця комедія та ще в хаті поважного голови, — сказав Зануда й зовсім надувся, як індик.

— От я й заграв вам,, але цим не здобрію: ви мене за теє почастуєте в подяку, — сказав Іван до хазяїна.

Хазяїн був веселий і вже напідпитку. Він реготався, дивлячись на Іванові штуки, та все наливав чарки гостям. Дяки хилили горілку на всі застави. Вони сливе щодня були п’яні, але ніколи не пили за свої гроші: якось умудрялись підвести будлі-якого мужика та підбити так, що він їм ставив у шинку могорича за свої гроші.

— Годі вже, Іване, жартувать, — сказав голова, — давайте ще про діло говорити. Приміром сказати, старий голова розпустив село, а найбільше сприяв парубоцтву та дівоцтву. Парубки цілу ніч ганяють по селі, наче хорти, скрізь швендяють по досвітках, засідають на засідки та чигають на дівчат. В мене село щоб анітелень! Як настане вечір, щоб мені на селі й собаки не гавкали, щоб усі зараз лягали спати та гасили скрізь світло! А то дівки вищать, верещать аж до світу на вулиці, а парубки напасть роблять чесним людям.

— В холодну їх та до роботи, — обізвався писар.

— Авжеж, а холодну на ніч заправторимо тих провинників, а вдень нехай шляхи скопують, — сказав Клим.

— От старий голова зняв плату з удовиних городів. Нехай і удови платять. Нехай платить і стара Прохориха зі своїм дурним Уласом.

— Авжеж, нехай платить! Чого там.дивиться в зуби Уласові? Взяв багату жінку, то нехай і платить, — сказав Клим.

Він, певно, забувся на той час, що й його теща Маруся нічого не платила за город.

Тим часом молодиці наварили вареників, поставили на стіл, подали полумисок сметани. Клим почастував стару Марусю, покликав до столу й Лукину.

Маруся випила чарку й подякувала. Лукина взяла чарку в пучки, поздоровкалась і поставила чарку на стіл, навіть не доторкнувшись губами до горілки. Клим насупився. Він примітив, що всі в хаті були раді й веселі, одним одна Лукина ходила як нежива, неначе в хаті й гостей не було.

"Не любить мене Лукина, навіть не рада, що мене обібрали за голову. Гм, гм! Ходить, ніби три дні не їла. Надулась, напиндючилась, ніби сердиться, — думав Клим, скоса поглядаючи на Лукину.— Вона ще дуже молода: накуплю я для неї дорогих уборів. Молодиці це люблять. Як углядить червону запаску та добре червоне намисто, то й пригорнеться до мене, й полюбить. А коли вона натуриста, і як це не поможе, то ми й гнуздечку знайдемо… 0-го-го! На норови знайдуться теж норови".

Довго пили й їли гості. Іван хапав вареники ложкою, задирав голову, роззявляв рота й кидав вареники в рот. Пана Зануду та дяка завидки брали: вони поглядали на Івана та й собі хапались, думаючи: