— Кахи, кахи! — закашляв знов Хаврусь.-Пане Занудо, та це ж…— почав він.

Пан Зануда опам’ятався й почав говорить про сватання.

— А як же буде, Марусе, зі сватанням? Чи заміняєте нам святий хліб, чи ні? Чи оддасте Лукину за Клима? Га? Чи, може, ще й ні? — сказав насмішкувато Зануда й глянув на Клима.

— І господи милостивий! І я оддам Лукину, і Лукина піде за Клима, — сказала Маруся, і в неї чорні очки так заблищали, неначе вона сама думала йти заміж за Хав-РУСЯ.

Хаврусь пересів з лавки на піл і сів коло Лукини. Лукина врівні з ним здавалась його дочкою.

— Піп ж, Лукино, чи підеш за мене?-спитав Клим і моргнув на неї бровами по-молодецькій.

— Піду, — тихо обізвалась Лукина й навіть не глянула на Клима. Горе так здавило її коло серця, що вона нічого не думала і неначе й нічого не бачила. Для неї тепер став світ немилий, немила своя хата, немила рідна мати, що силувала любити немилого.

— Коли так, то нам вінець, ділу кінець, а богу слава, — приказав Зануда з покутя.— Тепер можна й рушники забрать та й могорич запити, а через тиждень і до вінця. Чи правду я кажу?— спитав Зануда у старої.

— Де вже пак неправда? Чи то можна, щоб пан Зануда казали неправду?— веселенько промовила Маруся.

Маруся одчинила маленьку скриню і знайшла рушники. Вона достала з мисника полумисок, застелила його вишиваною білою хусточкою, поклала на полумисок рушники й подала Лукині.

Лукина глянула на рушники, на розкішні вишиті квітки й почувала, що її стисло коло серця так, що й дух зайняло. Вона взяла в руки рушники, а сльози закрапали з карих очей і впали на чудовий червоний повишиваний хміль та зірочки.

"Кому ж оце довелося вас давати, рушнички мої?.. Чи про такі очі я гадала, як вас під калиною вишивала?"-подумала Лукина, кланяючись старості та подаючи йому рушник.

І Лукина згадала про Уласові очі… Він став перед нею, ніби уявки, як живий. Лукина почутила, що в її серці неначе спахнула іскра, спахнула на хвилину і знов погасла, як гасне зірка, падаючи з неба. Вона почула, що й досі і ненавидить і все-таки кохає Уласа…

— Тепереньки можна й по чарці, — сказав пан Зануда.

Випили старі по чарці, покликали Лукину до стола, і Зануда подав їй чарку в руки. Лукина взяла чарку. Рука затрусилась. Горілка хлюпнула на діл.

— Ой, Лукино! Дивись-бо! Ще виллєш своє щастя на діл! Лучче випий чарку до дна, щоб на сльози не зоставалось! — сказав Зануда.

Лукина вперш підвела очі і глянула на Хавруся. "Я вже й так випила своє щастя разом з сльозами", — подумала Лукина і, ледве вмочивши губи, хотіла поставить чарку на стіл. Рука її трусилась. Вона знестямки впустила чарку. Чарка дзенькнула об діл і розбилась.

— Ой боже мій! Ой лишенько! Недобрий знак! — крикнула Маруся. Хаврусь став якийсь збентежений, стурбувавсь і задумався. Мати заплакала, а Лукина стояла коло стола бліда як смерть. Усі замовкли.

Хаврусь та Зануда посиділи ще трохи й попрощались з Марусею та Лукиною. Маруся вхопила маленьку лампочку, вийшла в сіни, щоб посвітить. Коли це сінешні двері одчинились. У сіни вступив Іван Радивиловський, а за ним старий заштатний дяк Степан Яроцький. Яроцький держав під пахвою хліб.

Івая дізнавсь, що Улас уже не буде сватать Лукини, і надумався піти до неї зі старостою.

Він добре знав, що усі дівчата на селі горнуться до його, і думав, що й Лукина доконечно піде за його заміж. В його була думка взяти за Лукиною шматок огороду та поставить там хатину, щоб мати собі сяке-таке пристановище на старість, та й жить, як бог дасть, з гарною молоденькою жінкою.

— Опізнились, пане Радивиловський! — гукнув пан Зануда.— Прийшли саме на шапкобрання… хіба для того, щоб достати гарбуза. А бачте, не попросили в старости пана Занудова, а тепер будете каятись, бо де ступить пан Занудов, то під його ногами золота трава росте.

Радивиловський тільки очі витріщив: Зануда був перев’язаний навхрест рушниками через плечі.

— Овва! погано, погано! Гарбуз не дуже смачна страва, про це нема чого й говорити, — обізвався дяк.

— Хоч погана страва, та доведеться вам її покуштувать, — гордо промовив Зануда.

— Що доведеться їсти, то нігде правди діти, — сказав і Хаврусь.

— Куди ж пак, які пани! — крикнув Радивиловський.— Ще ж Лукина не вінчана.

— Хоч не вінчана, та не буде вашою, бо тут я командир, а де командує пан Занудов, там справа йде, як горить. Забули підмазать осі, пане Радивиловський, то тепер буде тпру!

— Куди ж пак! Ми таких панів підмазуємо квачем з мазниці, — крикнув Радивиловський.

— Мажте кого іншого, тільки не мене; говоріть та не проговорюйтесь! Не забувайте, що в мого діда, бригадира його величества Павла І, були на плечах еполети такі аавбільшки, як соняшники, коли ще, може, ваш дідусь тягав хвалу божу за хвіст. А мій батько, штабс-капітан… нехай йому земля пером…

— Ваш батько, штабс-капітан, ходив у Степанцях у мужицькій свиті та крав по городах капусту й моркву, а його син, пан Зануда, і тепер ходить з полатаними ліктями, — обізвався Радивиловський.— Не забувайте, що мій дід був тридцять років благочинним, мав камилавку та золотий хрест на грудях, а пан Занудов тепер одставної мазниці квач! От що!