— Що тут діється? Хто підпалив загату? — крикнув Клим.— Це, мабуть, ті шибеники-парубки? Ось я їх! У холодну на ніч!
— Це твоя жінка хотіла мене спалить; дійсно вона, бо я її впіймав на гарячому вчинку, — обізвався Улас.
Клим стовпом став з дива. Маруся заголосила. Лукина стояла бліда як смерть і навіть не пручалась з цупких та міцних, як обценьки, Уласових рук.
— Ой боже мій! боже мій! Це, мабуть, саме до неї приступило, бо до неї було часом приступає. Що ти, дочко, оце наробила?— голосила стара Маруся.
— Хотіла спалити Уласа, щоб він живцем згорів з отими жовнами, — сказала міцним голосом запекла Лукина.
— Навіжена, безглузда, непоміркована, схаменись! — говорив Клим, приступаючи до Лукини.
— Хотіла спалить мого запеклого ворога; бо й я запекла; а потім спалила б колись і тебе, щоб мені не поневірятись та не нудиться в твоїй хаті, — сказала Лукин до Клима, посатанівши.
Люде тільки хрестились, дивлячись на Лукину.
— Вона стратила розум, збожеволіла, — загомоніли молодиці.-Ой боже наш милостивий, що це сталося з молодицею!
— В’яжіть їй руки, посадить в холодну! — кричали чоловіки.
— Бери, голово, та сам посади свою жінку в холодну! — насмішкувато обізвався Улас.
Лукині хотіли зв’язати руки. Вона пручалась і не давалась.
— Не в’яжіть мене. Я й сама піду в тюрму. Мені тепер і смерті не страшно. Світ мені немилий. Чом ви, мамо, не повели мене до річки та не втопили перед вінчанням?— сказала Лукина до матері.— Уся направа на лихо пішла од вас, мамо!
Лукину одвели до волості й заперли в холодну. Другого дня її одвезли в Канів і вкинули в тюрму.
Три місяці просиділа Лукина в тюрмі. Клим часто їздив у Канів, довідувався до неї. Приїхав суд. На суді Лукина по щирій правді оповіла за все діло, як воно було: як Улас покинув її, як мати та брат присилували її вийти заміж за старого багатиря через поле та через його заможність.
Лукину визволили з тюрми й випустили на волю: суд постановив, що Лукина невинна.
Вже сніг укрив землю, як Лукина вернулась до Клима, страшна з виду, змізерніла, бліда та худа як смерть. Клим взяв до себе в хату стару Марусю. Маруся доглядала дітей і порядкувала в хаті; Лукина нічого не робила, ні в що не микалась. Вона ходила, як нежива. В неї ніби замерло серце, замерла душа…
Стара Маруся Качуриха оженила свого Захарка, а сама перейшла назавсіди жить до Лукини. Сам Клим просив її жити в його, давать порядок у хазяйстві та доглядать Лукини.
Настала пилипівка. Один день з дощем, другий з мокрим снігом. Густі тумани вкрили мокру, чорну землю, як важкі думи безталанну голову. Рядки гір чорніли в тумані, наче чорні обсмалені в диму хати після пожежі. Настали сумні, довгі вечори. Стара Маруся сідала прясти, Лукина брала веретено в руки, а мичка не прялась,повісті "пропащі", бо нитка не вилася… Чорні думки оповивали молоду Лукину: одна думка сумна, а друга сумніша. Лукина вдалася в журбу,впала в тугу.
"Як сон, минула весна красна мого віку, й літа мені не було. Неначе вже старість мене поняла, як холодний туман землю. Нащо мені багатство, коли мене ніщо не тішить, коли мою душу давить ніби важкий камінь?" — думала Лукина, то виводячи нитку, то поклавши руку з починком на коліно.
Лукина передумала увесь свій недовгий вік, усі свої радощі, своє залицяння й кохання, свої гулянки на вулиці, ті зоряні ночі з співами соловейків, — і усе те не гріло її серця, не тішило… Перед її очима все ніби розстелялась якась чорна ніч без просвітку, довгий шлях в степу; кругом тиша, мряка… імла… а там далеко в чорному небі палає пожежа, дим летить під хмари… їй вчувається дзвін, що дзвонить на ґвалт…
Люди бігають, облиті кров’яним світом, як несамовиті… А от перед її очима одчинились двері тюрми; вона увійшла в тюрму, й чорна ніч обхопила її кругом, полягла на душу… Скрізь чорно, та темно, та важко, як у могилі…
Діти поснули. Заснув і Клим. У хаті стало тихо й мертво, а Лукина все сиділа, поклавши руки на коліна.
— Лукино, чом ти пак не прядеш? Що ти есе думаєш?— питала мати дочки.
— Ет, мамо! Нащо мені це все здалося? — тихо обізвалась Лукина.
— Ти б лучче молилась богу та не думала, — говорила мати.
— Мамо моя! коли б ви знали, як важко на серці, який сум налягає на мою душу… Ат! Лукина тільки махнула рукою.
— Молись, дочко, богу! Може, господь змилується над тобою й пошле тобі щастя-долю. Ти ще молода: все забудеш, — говорила мати.
— Вже я, мамо, й молилась, та не спадає важкий камінь з моєї душі. Пропаща я навіки!
— Молись вже, дочко, богу. Час лягати спать, — говорила мати, — може, заспиш своє горе.
— Не засплю й не зап’ю свого горя, — одказала Лукина.
Мати встала взяла од Лукини гребінь та веретено. Лукина, неначе мала дитина, вставши з днища, стала перед образами й молилася вкупі з матір’ю, погасивши світло. Лукина засипала важким сном, а перед її очима все чорніла страшна ніч, червоніло полум’я, бігали люди, освічені червоним світом. І все те щезало, зникало, неначе тонуло в темряві, то знов виникало з пам’яті.