"Одже вилущить псяюха всі вареники, і нам мало що зостанеться".

Іван прополіскував горло горілкою і знов, як та качка, жбурляв вареники в пельку та глитав похапцем. Зануда їв вареники помаленьку, але, побоявшись, що Іван вихапає все чисто, почав і собі кидати в рот по цілому вареникові. Зачвакали вареники і в Занудиному роті.

— Та й квакають же вареники, неначе качки кахкають у вашому горлі, пане Занудов! Не хапайтесь-бо! "Ком-ком, було б двом, а ви й самі поїли!"-як приказують у приказці. Богу-прийому, вже й вареників обмаль у мисці, — сказав Іван.

Зануда і словом не обізвався, тільки мовчки пиндючивсь.

Вже в обляги п’яненькі гостоньки розійшлись. Дяки ледве потрапили у двері. Іван вийшов з хати й зараз розперезав пояса. Пан Зануда ціпком лапав стежку, щоб не натрапить на тин. Стара Маруся й собі попленталась Додому, повечерявши всмак у багатого зятя. Одна Луки-на Ще довго не спала, сиділа на призьбі та все важкі думи думала. Ніщо не веселило її в тій багатій хаті. На "рці лежав смуток, як осінній туман на вогкій землі…

"Боже мій милостивий! Усі раді, всі веселі. І мати розвеселилась, і Клим сміється, й гості чогось раді, а я б радніша веселитись, та не можу. Всі щасливі, всі сміються, тільки мені сльози підступають в вічі".— І Лукині чогось схотілось покинуть Климову хату, побігти за матір’ю слідком, жити в материній хаті в убожестві, кудись утекти, піти хоч би в світи, аби тільки не бачить Клима, десь сховаться од його.

"Одній мені іненаче судила доля сльози, та смуток, та журбу", — думала Лукина, сидячи на призьбі.

Одначе не одній Лукині судився смуток. В той вечір Улас Прохоренко довго сидів на призьбі. Йому не хотілося йти в хату, де спала його слабовита негарна Гапка. Сон неначе утік од його. Тесть поставив йому клуню, дав за Гапкою пару волів і корову. Улас знайшов супряжичів, спрягався з ними й орав клапоть поля наспіл в сусіда. Багатий тесть обіцяв після смерті старої Прохорихи дати йому поле і прийнять до себе в прийми. Але це все не заспокоїло його молодої душі. Його тягло на вулицю, де співали дівчата. Він думав і про Настю, думав і про Лукину. Серце намагалось з коханням.

"Що було, те минуло і вже ніколи не вернеться", — подумав Улас, махнувши рукою. Одначе він не пішов спати в хату, ліг на призьбі і слухав, як на вулиці десь далеченько виспівували дівчата та хлопці.

Через тиждень після того, в неділю, в Каневі був ярмарок. Клим Хаврусь поїхав на ярмарок, поклавши в гаманець чимало грошей. Надвечір він вернувся додому, вже трохи випивши. Лукина сиділа кінець стола. Діти грались в хаті з кошенятами.

— Добривечір, Лукино! одчиняй лишень скриню та. на, ховай гостинці. Ось дивись, чого я тобі накупив! — гукнув Клим, переступаючи поріг.

Клим вийняв з-за пазухи шматок червоної вовняної матерії з чорними квіточками на керсетку й подав Лукині. Лукина взяла в руки матерію, подивилась і, навіть не розгорнувши, поклала на стіл.

— А це тобі червоні чоботи сап’янці! — гукнув Клим, розв’язав хустку, взяв чоботи в руку й підняв їх трохи не під стелю.— Дивись, аж горять, як жар!

Лукина підвела смутні очі і глянула на чоботи. Очевидячки, їй було байдуже про чоботи.

Очі в неї не повеселішали. Клим поставив чоботи на лаву.

— Це ще не все! Потривай! — гукнув Клим. Він закотив полу, поліз у кишеню й витяг щось зав’язане в хусточці, а Лукина навіть не дивилась на Клима.

Клим розв’язав хусточку, витяг за поворозки червоне добре товсте намисто і брязнув сьома разками трохи не перед самими очима в Лукини. Намисто було товсте й засяло, як пучок червоних квіток.

Лукина глянула на намисто й несамохіть уп’ялася в його очима. На щоках у неї спахнув рум’янець. — На, серце, носи на здоров’я, та люби мене, та шануй, як я тебе шаную, та не сумуй.

Клим подав Лукині намисто. Лукина не знала, чи брати намисто, чи ні. Вже сама рука якось була простяг-лась до червоних разків, вже заворушились пальці… Одначе Лукина тільки дивилась і не брала намиста. Клим держав намисто й дивився Лукині в вічі. Його піднята рука затрусилась.

— На, серце, намисто та носи на здоров’я, — сказав Клим.

— Не треба мені твого намиста, — тихо обізвалась Лукина, і її рум’янці несподівано сховались, неначе листочки рожі опали на землю.

— Чом же не треба? Візьми та надінь, а я подивлюсь на тебе, чи тобі прияличає, — сказав Клим м’яким, підлесливим голосом, і на його щоках побігли здовж і впоперек зморшки.

— Не буду я носити твого намиста, — знов обізвалась Лукина, неначе десь за стіною.

— Та надінь-бо!

Лукина мовчала, підперши голову долонею.

Проворний Клим розв’язав поворозки, накинув Лукині намисто на шию й зав’язав. Його пальці лоскотали Лукину по шиї. Вона почувала, що гидота пройняла все її тіло. Клим зробив це так швидко, що Лукина й не стямилась. Він одійшов і глянув здалеки на Лукину. Лукина почервоніла й сиділа, гарна та свіжа, як повна рожа.

Клим зареготався, обняв Лукину й гаряче цмокнув її У Щоку.