— Ось як прожене тебе батюшка, то й ти підеш на роботу в сахарню та й будеш служить під рукою в пана Занудова, — гордо сказав Зануда.

— Куди ж пак, яка писанка! Знаємо ми задрипаних панків! Неначе він справдешній директор в сахарні… Запише порожні мішки та лантухи та ще й чваниться…

— Та годі вже вам, годі! — почав мирить "панів" Хаврусь.— Що з воза впало, то пропало! Ходім лучче до мене та на радощах вип’ємо могорича. А вже ж і могорич встругну!

— Оце так і справді добра річ! Це річ смачніша од гарбуза, — сказав дяк.— Іване, коли просять, то й ходім, та хоч вип’ємо всмак: ми люде помирливі. Ходім!

Хаврусь таки вговорив Івана, Зануду та дяка й потяг їх до себе в гості. Радивиловський недовго сперечався й опинавсь і помирився таки тут у сінях з паном Занудою. Хаврусь потяг їх усіх до себе. Бідні степанецькі панки були раді напитись за мужицькі гроші й охочо пішли до Хавруся.

Того-таки тижня заручився Улас Прохоренко. Він узяв за старосту свого приятеля Івана та ще одного сусіда й пішов сватати Гапку, дочку козака-лісовика Дуда-ренка. Гапка була калікувата, негарна, старша од Уласа, але вона була дочка-єдиниця в свого батька, її батько мав у присілку своє поле, свій город, добру хату, був чоловік заможний. У присілку ніхто не сватав Гапки, навіть її мати не раяла їй самій виходити заміж, бо знала, що вона слабовита. Улас намилувався Лукиною, натішився й покинув її, як зірвану квітку. Лукина перечула через людей, що Улас уже заручився, і втратила останню надію на своє щастя.

Настав день весілля. Лукина з дружками пішла по селі просить на весілля. Дружки співали, а Лукина ледве вдержувала сльози. Сіла вона на посад, навіть і пісень ніби не чула. Для неї здавалось, що не вона йде заміж, що не для неї співають дружки, грають музики, не для неї зібралась молода челядь танцювати. Весілля гуло, а Лу-кині все те неначе привиджувалось у сні, неначе їй снився якийсь довгий, важкий, неперестаючий сон. Тільки як почали дружки розплітать їй косу, як заспівали жалібних пісень на розпрощання з чорною косою, як накрили голову очіпком, Лукина ніби опам’яталась, ніби прокинулась. Од серця в неї трохи одлягло, і вона заплакала й заголосила, прощаючися з матір’ю. "Мамо моя, голубко моя! тільки я зазнала щастя, як жила у вас", — сказала Лукина, втираючи сльози вишиваним рушником.

— Не плач, дочко, твоє щастя тільки тепер почнеться, — одказала мати, хрестячи Лукину.

Одвезли Лукину в багату Хаврусеву хату. Палали кулі соломи коло Хаврусевих воріт попід вербами. Лукині здалося, що для неї тепер уже на віки вічні зав’язано світ… Минуло дівування, минуло кохання, серце вмерло навіки. Перед Лукиною одчинились чужі ворота, чужі двері. Вона переступила через чужі пороги. Кругом неї чужі-чужісінькі та неприємні для неї, немилі люде…

Прощайте навіки і рідні пороги і чорні парубоцькі брови!..

IV

Раз по обіді перед Семеном стара Маруся зайшла на одвідини до дочки. Лукииа сиділа на призьбі проти сонця й шила сорочки Хаврусевим дітям. На Лукині була тонка біла сорочка, голова зав’язана новою картатою хусткою. Нова спідниця червоними квіточками аж горіла проти сонця. Мати сіла коло дочки, взяла голку й почала й собі порплятись голкою. По дворі зеленів густий шпориш. В току жовтіли здорові стіжки хліба. З загороди виглядали рогаті голови сивих здорових волів. Дві корови паслись на леваді в береговині. За хатою зеленів старий садок. На дереві червоніли пізні яблука-циганки.

Лукина послала старшого хлопця в садок по яблука. Хлопчик назбирав піврешета яблук, приніс і подав бабусі. Маруся взяла яблуко й так химерно гризла його трьома цілими зубами в роті, що дитина аж уголос зареготалась.

— Господи, який великий засіб, які достатки в Кли-маї Скільки хліба, скільки садовини! Тобі, дочко, тільки жити та бога хвалити.

— Нема мені за що бога хвалить… Є що їсти й пити, є в чому ходить, але тута й їжа мені не йде на думку: хліб Климів мені несмачний, ніби з полином пополовині печений, — обізвалась Лукина.

— Не гніви, дочко, надаремно бога! Дай господи, щоб і усім людям було таке щастя, як тобі. Не одна молодиця та дівка на селі тобі завидує: Клим надбав усякого надбання. Буде на споживок і тобі, й дітям. Твоє життя буде тихе та безжурне.

— Нема чому завидувати. Чомусь, мамо, я й досі ніяк не звикну до цієї хати та оселі. Так неначе я тутечки в найми найнялася або зайшла на часок води напитись. Все мені бажається йти ніби додому, до вас. Не звикну я ніколи жити в цій оселі… журба мене бере.

Лукина похилила голову й перестала шити. Сльози покотились по її щоках і впали на полотно.

— Бог з тобою, дочко, чого це ти плачеш? Може,, тебе Клим зобижає або не любить? — спитала мати.

— Він мене любить… Ет!.. Якби він мене не любив, здається, мені було б легше жити, — сказала Лукина, втираючи сльози рукавом.

— Бог зна, що ти вигадуєш! Чого тобі журитись? Жінки плачуть, як їх чоловіки не люблять, а ти плачеш, що тебе чоловік любить, — умовляла мати.— Схаменись, моя дитино, опам’ятайся, що це ти верзеш?