— Мовчи! — гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. — Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.
— Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! — зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.
Гіркі думки знялися в Христиній голові… «Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрі та любі!» — думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Зягнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп’явши очі у кінець ґнота, божевільне дивився на світло.
Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась — такі смішні їй здалися ті витребеньки п’яного хазяїна… Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам’яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку… Огонь — не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.
— Христе, голубко! — шепнув він, пригортаючись до неї. Вона тріпнулася, мов уражена.
— Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.
— Цссс!.. — засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.
— Знаєш що, Христе? — почав він. — Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.
— Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! — відказала Христя.
— Що ти чула! То — брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобі скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті? Христя мовчала.
— Що твоя душа забажає — все тобі буде! Чи їсти тобі, пити… Ти бачила оту здохляку? — ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. — їй день віку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла…
Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.
— Христе! — благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п’яними устами цілував її лице, очі, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.
— Вон, вонюча! — скрикнув. Загнибіда і знову кинувсь до Христі.
— Тікай, Христе! — гукнула Загнибідиха.
Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда — за нею; та спіткнувся на порозі, упав… Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: «Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?..» Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.
— Ох, уб’є ж він її, уб’є! — гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: «Тікай, Христе!..» Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря — ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею…
Аж ось і плач, і гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зітхання. Далі — щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір… Роздався гук і посвист… Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист.
— Христе! — почувся охриплий голос Загнибіди. — Де ти? Озовися! Усе віддам тобі… Що е в мене — все твоє… У шовки наряджу, сріблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду — гірше буде! — сварився він.
— Петре! Побійся бога, — ледве-ледве доходив немочний голос Загнибідихи.
— Ти знову устала? — скрикнув Загнибіда. — І не доб’єш прокляту! Лиха. година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!
— Легше, легше! — донеслося з улиці.
— Ось не займай лиш, хай йому! — казав другий голос.
— Чому? — допитувався перший.
— То Загнибіда бенкетує. Причепиться — не одв’яжешся! Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.
Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землею і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. їм не під силу було утягти його п’яне тіло — і хазяйка кликнула її допомогти.