Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах — знайомитись.

Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!

— Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! — казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло — не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.

— Що таке привіз козак?

— А бог його знає.

На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.

— Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні?— загукали горішани, — Як же се так?

— Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, — раяли одні.

— Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.

— Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали — цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? — кричать сміливіші.

— Ходімо прямо до пана, — каже Василь.-Хай дає царську волю. Де він її дів?

Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б’ється.

— Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! — гука він.

— А що, як брехня? — обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:

— Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!

Марш до пана.

І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.

— Ви чого? — пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.

— К бісовій матерії Ми до пана! —накинулись на його передні.

— Барін почеває!.

— Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! — гукають зсередини.

Передні лізуть. Дворецький не пуска.

— Та чого ви дивитесь на його — у мордуі — кричать п’яніші.

Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.

— Ходімо, — каже Василь.

— Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.

— Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.

Знову почали раятись. П’яні лізли уперед.

— Не пускають нас — ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.

Василь здержував п’яних.

— Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п’ять-десять.

— Ти йди, Василю! Ти смілий.

— Я піду. А ще хто?

— І я! І я! — чуються з купи викрики.

— Всі не помістимося. Хай чоловік п’ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.

Аж ось чуть — тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.

— Ось вона! ось! — гука до громади.— Воля, братця!

— А що ж пан? Віддав? не противився?

— Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.

— Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.

— То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.

— Воля! — кричить Василь, — воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.

— Ходімо! Ходімо!

І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.

— До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько — пальця просунути яігде — і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.

Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.

— А що, от і діждали волі, — казав вія.— От і розв’язались нам руки.

— А ти знаєш, що з паном?

— Ні. А шп?

— Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати — ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.

— Значить, грець ударив! — одгадав старечий чоловік.

— Кого грець ударив? — спитався— його сусіда.

— Пана. Он двірка хвалиться.

— Пана грець ударив! Пана грець ударив! — пішло. по церкві.