Про УКРЛІТ.ORG

Голодна воля

C. 11
Скачати текст твору: txt (240 КБ) pdf (205 КБ)

Calibri

-A A A+

— Мотрушко! — тихо окликнув він її. Мотря стрепенулась, підвела голову, подивилась кругом і тихо зійшла з галереї. Уся в білому і облита місячним білим світлом, вона, наче причуда, колихалась поміж високими кущами квіток, подаючись до його.

— Чого тобі? — тихо спитала вона, наблизившись до його.

— Ти вже спати зібралась… А мені не спиться…— глухо одказав він.

— Наші всі вже полягали. Мені душно у хаті, я і вийшла прохолодитись. Ходімо, походимо.

Вона була в одній сорочці та в білій спідниці. Чорні коси хмелем порозсипалися по її круглих плечах.

— Ти змерзнеш, прохолодишся.

— Мені душно, ходімо.

— А як тебе кинуться?

— Хай собі! — і вона пішла вперед. Він за нею.

— То ви гралися сьогодні вдень, що тя так кричала?

— Заманулося ж старому чортові… нічого робити…— і вона сплюнула.

— Знаєш, що я надумав овр, Мотре? — пройшовши трохи мовчки, спитав він.

— А що?

— Утечемо відсіль., — Куди? — і вона стрепенулась, наче мороз пробіг по їй.

— Ти змерзла. Я тебе пригрію хоч сірячиною.— І, пригорнувши до себе, він прикрив її полою, її кругле плече саме прийшлось коло його бока. Крізь тонку сорочку він чув, як її тіло горіло. Він її ще ближче притиснув до себе і обвив усю своїм широким сіряком. Вона здригувала.

— Отак, отак! — казав він, пригортаючи її, — щоб не замерзла.— І, зиркнувши у блискучі очі, пригнувся. Вона почула на своїй щоці тепле зітхання, гарячий поцілунок. Вона ще ближче пригорнулася, їй здалося так гарно, так тепло коло його.

— Мотруню! серце моє! — і знову поцілунок… знову… Він, здається, крався все ближче та ближче до її рожевих уст. Вона повернулась і незчулася, коли і як злилася своїми устами з його. Щось її наче вщипнуло і обляло такою солодкою утомою. Вона не здужа далі іти і, обвивши руками його шию, склонила свою важку голову йому на груди. Вона чує, як у його серце стука і, здається їй, — вона займається, вся горить, і їй так гарно горіти тим огнем, тліти на такому жару.

А він одно шепче:

— Утечемо, моя добрая! Утечемо. Хіба мало ти звідала тут горя, одлила гарячих сліз? Коні у пана добрі. До світа — і вітер нас не здожене.

— Куди? до батька-матері?

— Ні, серце. Далі-далі. Світ за очі. Щоб і люди нас не бачили, щоб їх гомін не лякав нашого щастя.

— Ох, Василечку! — сказала вона, повернула його лице до місяця і, заглянувши своїми огненними очима у його очі, пригорнулася до його, дзвінко поцілувала… Земля, здається, заколихалася під його ногами. Він наче посунувся з гори. Коли він очумався, її вже не було коло його. Він сидів на землі, коло його рядом лежав його чорний сіряк і чиясь скора хода роздавалася аж на галереї. Він божевільне позирнув кругом, — пусто-глухо. Одні тіні від густо вкритих жовтою ли-ствою вишень колихаються коло його по землі, стрибають йому у вічі. йому стало так зразу боляче і гірко… гаряче зітхання намірялося наче розірвати йому груди, і він від немочі зліг на сіряк.

 

Як не приставав Василь до Мотрі: утечемо, вона завжди уміла викручуватись так, що не скаже йому нічого. Скоро зима настане. Де ми будемо сходитись, де будемо бачитися? Вона і поплаче, а все-таки нічого не скаже. Настала зима. Глибоким снігом позаносило колись зелені гори, у садку поміж деревами понасипало кучугури. Там, де солов’ї щебетали, тепер вітер, наче голодний вовк, виє. Тяжко Василеві. Поблід він, засох, на себе несхожий. Якщо побачить Мотрю у неділю в церкві — то й гаразд. Обміняються вони німим поглядом.— Скучила я за тобою, — кажуть ясні журливі очі Мотрині.— Не послухалась мене! — докоря своїми Василь. Та отак, не промовивши одно другому слова, і розійдуться до другої неділі або якого свята.

Сумно минала зима. Ні одна чутка про волю не доходила до кріпаків. Прошлу зиму і літо скілько було гомону про неї, а се, наче все крізь землю провалилося: ніхто нічим не порадує, не звеселить.

— Казали, воля буде — та так і збрехали, — гомоніли між собою люди.

Нетерплячі тілько зітхали. Найбільше всіх Василь, йому все тепер обридло, надолужило. Саме життя здавалося таким гірким та пакосним. А тут ще і йосипенко підпіка та підогріва. То конюшня чому не вичищена, то сарай не виметений. Наче бите скло, Василь ковта ті гіркі докори, і гострими ножами повертаються вони в його серці. Він би вже давно огризнувся і окрисився проти панського полигача… Не дай же, боже, справдиться його сварка: з двору тебе, як дохлу собаку, викину з усім гуздром! І він більше не побаче Мотрі, вона навіть не знатиме, де він дівся. Краще йому змовчати сьому напаснику, краще перетерпіти лиху годину… Он весна йде. Розтануть сніги, садки розів’ються… А може, йому таки вдасться уламати її. А йому — аби її вирвати, а там йому ніщо не страшно на світі. Страшно, як її замучать тут.

Іноді він навпаки думає: "Ну ради кого я тут му* чуся? Казав я їй, присоглашав — утечемо… Не хоче? І хай гине собі. Чого ж я буду гинути тут? Наплювати на все. Діжду ночі — прощай, кому мила напасть та неволя!" А прийде ніч — жаль цур кою скрутить йому серце. Проймає наскрізь душу, одбере силу, одбере міць. Як він найдорожче для його усього на світі кине домучувати отим катам? Ні, коли покидати, то разом краще гинути. Ні, ще він не здурів, не збожеволів. І на другий день Василь чистить конюшню, коней, вимітає сараї, обтирає козирки-сани, — як і вчора, як і позавчора.

 
 
вгору