— Ага, незлюбилася йому людська воля!

— То йому одливаються наші сльози! — сказала старенька жінка.

— Правда, тітко, — обізвавсь молодий чоловік.— Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом — то б то добре!

— Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши" тепер.

Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.

— Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і зата-1 ївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.

Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: — Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.

— Як? Через два роки аж?-хтось спитав.

— Що через два роки? Я щось не второпав.

— Воля — не що.

— Як через два роки? Це щось та не так.

— Та так же. Читав панотець.

— То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.

Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.

— То ти справді чув, що через два роки?

— Аякже. Читав. Усі ж чули.

— То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!

Народ збирався у купи, базікав, гомонів. Дехто провідав і Лейбу, шо шинкує геть за горою над проїжджою дорогою, і гукав, і піддрочував знову іти до пана. Душ з десять зібралося. Друга не менша купа стояла мовчки і від журби посхиляла голови.

— Чого стоїте? Ходімо разом!-гукають перші.

— Куди?

— Та до пана ж. Волі правити.

— Ідіть, коли його самого вже правцем поставило, — хтось одказав. Душ з п’ять зареготало.

— Та то ману тілько пускають. Знаємо ми, — твердили перші.

— Ну, ідіть.

Перші пішли, другі зосталися.

— Ану коли справді ману пускають?-хтось спитавсь.

— Та хтось же казав.

— Хто казав? Горнична казала. Знаємо ми тих горничних.

Чоловіка зо два одділилося і похилило навзирці за першими. Вони бачили, як ті мотузувалися коло рундука, другі стукотіли у двері, добивались у горниці.

— Не пускають, іродові діти! Гей, пускай! А то ламатиму двері! — кричить червоний на лице чоловік з затікшими слізьми очима.

— Та що ти дивишся? Бери кілок — то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дужче скупчились і, стукаючи, кричали.

— Одчиняй! одчиняй!

Коли се де не візьмись з садка суне якийсь чоловік у кацапському одягу.

— Хто ви? Чого ви? — спитався він у людей.

— А ти хто? — не дивлячись, спитав той, що мосу-вався біля замка.

— Що ж то ти робиш?

— Не бач? Не відчиняють гемонські панські лизуни. Не пускають по волі — увійдемо силою.

— Що ж ви там забули? Чого вам треба?

— Волю треба — не чого. Хіба ти не чув, що питаєш? Видно й ти з однієї з ними гущі. Двері залущали.

— Налягай! налягай І — кричать перші.

— Стій! ні з місця!-крикнув той і шпурнув першого з рундука так, що аж той зубами заорав.

— А ти що таке? Ще й штурхається!

— Я ваш пан! Ні з місця, кажу, — крикнув чоловік, стоячи прямо проти хоробрих.

Дехто поступився, дав дорогу. Зостався один коваль Денис коло замка.

— Оже се панич, — почулося ззаду.

— А, мабуть, він.

То справді був молодий Гамза. Почувши про волю, він мерщій повіявся додому.

— А ти що за слюсар? — беручи коваля рукою за шиворот, питається Гамза.

— Ой! пусти!-скрикнув коваль.-Дивись, мов кліщами, давить…— і на тім слові, як груша, полетів з рундука, ударивши головою воловика, що той аж поточився.

— Вон! — гукнув на увесь двір панич, як жар червоніючи.— Роз-збишаки!

Тверезіші кинулись, хто куди попав. П’яніші боязко одступали, патякаючи.

— Що воно? — допитувався коваль, поточуючись за другими.— Дивись, яке прудке.

— Та то, дурню, панич, — хтось сказав йому.

— Який панич? Тепер нема панів. Тепер воля!

— Потолкуй, потолкуй мені!-грозиться Гамза з рундука.— Я тобі покажу волю.

— Не дуже, не дуже бришкай! — одказує коваль.— Дивись, коли здоровий, мов бик, то, думаєш, усе тобі можна. Тепер, брат, воля. Нас не буде — з голоду к бісовій матері попухнете.

Панич не слухав, що п’яний коваль базікав. Він стояв і раз по раз дзвонив у дзвоник, щоб відчинили.

— Чи вони померли там? — вимовив панич і впо-сліднє дергонув за дзвоник.

Почувся стук дверей. Чиїсь ступні.

— Хто там? — обізвався тривожний голос зсередини.

— Тимофієвич, ти? Одчиняй, се я. Панич. Двері хутко одчинилися і дворецький Тимофієвич бухнувся прямо у ноги паничеві.

— Барин! — заводив він.— Нещастя! Старий барин помирають.

Гамза зачинив двері і замкнув. Кріпаки стояли ген одсторонь і якось боязко поглядали на будинок, їм здавалося, що їх воля тепер навіки зачинилася там і вже її ніяк звідти не вирвеш.