З весною знову прийшла чутка про волю. Незабаром, незабаром вона прийде. Не більше року пройде і — воля. "Рік? Легко сказати рік, — думав Василь.— Коли кожна хвилина, як іржа упивається в тебе, як шашіль точе. А то рік? Краще б і чутки вже не було, та зразу. А то поманять-поманять, та і знову жди".

Літом, правда, легше робиться. Забуваєш об своїй неволі. Підеш у садок, цвіте так усе, пташки щебечуть. Псло, як дзеркало, блищить проти сонця, — простір усюди, розкіш. І без волі — воля. А тут ще, дивись, Мотря вискоче. Утіше, пригорне його.

— Утіхо моя! — каже Василь.— Ради тебе тілько сю зиму зимував.

— Підожди, дождемо волі — не так заживемо.

— Поберемося ми, Мотре.

— Що б робила я тут без тебе? Умерла б досі, — хвалиться вона.

Василь подужчав — побадьорішав. Знову з йосипенком рубається, не вступа йому ні в чому. Досада Йосипенкові. Він знай ловить на чому-небудь Василя. Раз застав їх в садку. Мотря з-за кущів перекидалася з Василем жартівливими річами. "Еге", — подумав йосипенко. І з того часу почав за обома помічати.

На іменини панові зовсім був піймав. Не втечи він від пана, розкажи усе по гарячих слідах, — бог зна, чим би воно кінчилося. Певне, Василя давно спровадили б з двору, та й Мотрі дісталося б. Було вже раз так, як накрив пан лакея з горничною: лакея кізяків різати приставлено, а горничну обстригли і, вимазавши голову дьогтем, — вигнали з двору. Те ждало в дворі Мотрю, та Мотря попередила. Вона так укоськала пана, що ще йосипенкові дісталося.

— Шкода! йосипенко вже не в тій силі, що був, — шушукались дворові між собою, і не стали так падати біля його, як спершу падали. А Василь у вічі сміється: — А що взяв? Накурив?

— Шкода! Старіє наш пан!-хвалився йосипенко поміж своїми близькими.

— Я давно тобі казала, пан не бог, — підбива його Жінка.— Так ти увірував, як у бога, у його. От тобі ця віра і далася взнаки! А ти чуєш, що кріпаки плещуть? Волі ждуть… Чого ти дивишся? Щоб, як воля прийде, — голодним на волю виходити? йосипенко одмовчувався, а проте на вуси мотав слова жінчині. Менше почав на дворових клепати, на великі сходи жалітися.

— І бог його святий знає, чи воно такі роки настали? Мов же і не нехтуєш нічого, бережеш, як око, а дивись — недостача та й недостача, — казав він панові, коли той запримічав великий розход.— Уп’ять же прийдеться своє добро продавати — за безцінок ще, а в городі що купити треба — ціни не закажеш.

Пан тілько одказував на те: — Аби мені чесно було. Чуєш, Йосипенко? Аби чесно, кажу, було.

— Скілько літ, барин, служимо, та хай тому добра не буде, хто покривить душею перед таким паном.

— То-то, гляди ж!

І Йосипенко глядить. Урожай того року не дав того, чого ждалося. Хоч люди справді кругом скаржились на недорід, та не можна того було сказати про панові поля, а проте хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жиди хвалилися панові, що і їм нема ніякого бариша. Хоч у других панів вони пшеницю купували по вісім гривень, а в його по шість, жито по полтині, а в його по два семигривеника.

Чутно було між дворовими, ніби йосипенчнха ко-мусь-то хвалилася:

— Коли б ще таких хоч два роки, — то хоч би й воля приходила — не страшно.

А на осінь люди ще сміливіше заговорили про волю.— Об різдві безперемінно цар обіцяв її дати, — казали одні.— Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то буде. Не тілько літо з зимою стрінеться, а й люди із волею.

— А може, з лозою? — деякі сміялися.

— Чого доброго, а лози багато по Пслу наросло, — жартували другі.

— Та й прикажчик наш і пан не від тих грошей.’

Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.

Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла — пан жде сина у гості об різдві аж з столиці.

Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, — у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.

Батько неласково прийняв сина за одяг.

— Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать — сміятись будуть.

— Тепер, — одказує, — в столиці така мода.

— Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?

— Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воляї

— Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.

— А от незабаром повірите.

— Не повірю! І слухати не хочу!-кричить старий.— У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.

— Ну, то ви вже дуже…— почав син.

— А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться — та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, — і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.