— Здається, я тебе бачила десь, — глянувши ва його, сказала вона.— Десь чула твій голос.

— Де бачила? Як приїхала — бачила.

— То ти казав батькові, що задавив би мене.

— Казав! — вимовив він, махнувши безнадійно рукою.

— А в тебе рідні е? — помовчавши, спитала вона.

— Нема.

— Нікого?

— Нікого…

— Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?

— Нікого. Та й нащо?

— Хіба так краще?

— Та вже як там не е. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.

— Добре вам. Нам так не можна.

— Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?

— Правда твоя, — подумавши, сказала вона.— Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п’є, розливає сльози людські.

— То люди-собаки так завели, — гірко одказав він.

— Люди? що ж тим людям робити?

— Що робити? Бити, давити пакосників, — он що робити.

— Чому ж їх не б’ють? не давлять? — одно допитується вона.

— Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звиклься з тим ярмом.

— А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?

— Що роблять? Тікають більше.

— Куди ж ти втечеш? Це-мандри?..-якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.

— Мандрівочка — наша тіточка! — одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:

— Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.

— Куди ти? — спитав він.

— Он мене кинулись. Шукають-Прощай. Виходь коли-небудь сюди…— і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.

— Бачі ми шукаємо, шаримо Її, а вона он проходжується.

— Я ходила аж до купальні. Там так гарно, — казала вона…— Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.

— Ходімо і ми.

— Ходімо.

І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.

Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину — сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.

Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче, зате рівніша, тихша, — не переходила відразу од заливного реготу до гірких сліз, як було спершу.

Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами. Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.

Одна Мотря покірно в стороні ішла собі, похнюпившись.

— Чего ты, милашка, такая скучная? — підійшовши до неї і вщипнувши за білу круглу щічку, спитався її пан.

Мотря повними суму очима дивилася на пана.

— То вона ще не розгулялася. Позвольте, барин, нам її прогонити, — весело мовлять до його Анютка та Хівря.

— Прогоните, прогоните!-усміхаючись, сказав він. Дві здоровенні дівки, ухопивши її за руки, помчали поперед себе. Мотря бігла, спотикалася, боялася упасти.

Пан стояв, плескав у долошки і реготався. На той час саме Василь виткнувся з-за куща. Побачивши пана, він скинув шапку і вклонився. Панове лице зразу почервоніло, а очі покосились.

— Ты чего здесь?

— Ходив, барин, на купальню подивитись.

— Твоє место в конюшне. Ступай! — грізно сказав він і одвернувся.

Василь тілько скрутнув головою та заскрипів зубами. Він чув там нанизу крик Мотрі… У його очах блискавки засвітили і, тілько побачивши, що за Мот-рею ганяються дві дівки, він заспокоївся. "Граються", — подумав він і похилив у двір.

День був гарний, а ніч випала ще краща. Висипали зорі по небі, зійшов місяць, повний, здоровий, як діжа. Нема тієї сонячної спеки. Легенький морозець оббива лист з дерева, устилає траву срібним інеєм. Василь ще не перебрався з свого літнього захисту у хату — під сіряком саме добре спалося. Він ліг зарані, та сон не впокоював його. Крізь щілини пробивався місячний промінь у його темну конурку, мережав ясними поясами його постіль і долівку.

Думки снували у його голові. Він роздумував об своїм гіркім житті: "Сам мучишся і бачиш, як другі мучаться. І як то довго воля забарилася. Де вона застряла? Коли б воля, одружився б він на Мотрі, вона така добра дівчина, і зажив би. А то яке його життя буде? Та чи і віддасть лиш пан її йому? А вкрасти та на вільні степи, — подумав він та аж усміхнувся.— А справді вкрасти. То ще попожди тієї волі, а то зразу та й воля. Сам собі дав волю. Та чи схоче то вона? А чому ж не схоче? Он мучиться як, ще б не схотіла", — і він схопився з постелі, накинув на себе сірячину і вийшов надвір. Тихо, ясно. На чорному дворі все спить, і собаки навіть позалазили в свої конури, А в горницях, там на горі, де дівчата, — ще й досі "світиться. А що, як піти в садок: звідти видніше до їх, як підгледіти, що вони роблять? Чи й Мотря між ними?— І Василь мерщій покрався в садок. Крадучись, про’ брався він гущавиною вишень і вийшов якраз проти цвітника. Місяць, піднявшись угору, прямо лив світ на галерею, де щось, склонившись на решотку, стояло. Бистрий погляд Василя зразу пізнав Мотрю, і він тінню направився ближче.