— Ти скучив за мною? Скучив? Кажи?-граючи очима, питалася вона.

— Ох! — зітхнувши важко, одказав він.— Коли б ти знала, що я пережив за сії дні. Ворогові моєму не бажаю!

— І все дурно. Нічого з сього не буде. Ти знаєш, чого старому чортові досталося?

— Як?

— Як утекла ото я, та прямо в горниці. Страшно мені так та важко. А як почула ще, що бійка ваша і до пана дійшла, так мене і вхопило за серце, за віна. Пропав вже, пропав, — думаю! Пан вернувся сердитий.— Треба бісового сина у москалі спровадити, — сказав. У мене і душа обмерла. Се значить тебе. Сиджу, як кам’яна, дожидаю того часу, коли будуть лягати. Другі, припавши до столу, куняють, а я сиджу та плачу. Ось чую: розходяться, роз’їжджаються пани. Ось і він пішов. Мене кличуть. Пішла я, плачу.— Ти чого? — питає. Мовчу я, плачу.— Чого ти ревеш? — питає удруге. Мене наче сонце освітило: зразу надумала, що казати. Як його, кажу, не плакати — побив Йосипенко.— Як, за що?— Я й кажу: пішли ми у кухні погуляти. Я вийшла на двір, а Йосипенко п’яний ззаду:— А ти чого сюди?— та в зашийок. Я так і впала без пам’яті. Коли підводжуся, аж Йосипенко вже зчепився з кучером. Я скоріше і втекла.— Постій же, стара собако, насварився пан.— Так, бач, він нализався до того, що й світа білого не бачить, та й укіп.— На другий день як почав йому пан читати молитву, як почав, — то він і плакав, і клявся-божився, що до суду не буде ніколи напиватись.

— Так це ти, ти, моє кохання, визволила мене? І, піднявши, як дитину, він ухопив її на оберемок і помчав у кущі. Вона тільки стиха реготалася.

II

Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив’яні віжки, а ззаду — гордо виступав другий, натоптуваний.

— Здрастуйте! — привітався Василь.

— Здоров.

— Куди се?

— Вже аж нікуди, — одказав передній чоловік,

— Ти з двору? — пита задній.

— З двору.

— Прикажчик устав?

— Ні, ще належує.

— Поганяй, — одказав задній. Передній прискнув на волохату шкіньку.

Василь здивувався. Хто б се і чого? Він ще дужче здивувався, як приїжджі стали коло двору. До його донісся нестямний плач старої жінки. "Певно, не на добро приїхали", — подумав він і погнав своїх жеребців, щоб скоріше напоїти і звернутися мерщій назад, дознатись, чого ці приїхали, що за лихо привело їх у Двір.

Він застав уже повозочку у дворі коло воріт. І дівка, і жінка позлазили з возка, стояли тут. Дворник Свнрид розпитувався їх щось. Василь мерщій повів коней у конюшню і сам пішов до приїжджих.

Дівка і жінка неутішно плакали.

— Та годі вам! От рюми розпустили! — гірко крикнув на їх похмурий чоловік, видно, що дуже близький їм.

— Не плач, дівко, тут тобі худо не буде, — умовляв і дворник.

— Вона ж у мене одна… одна, — насилу за плачем одказала жінка і ще дужче залементувала.

~ Та що ж це? Хіба беруть куди її?— пита Василь. Приїжджий чоловік сердито глянув на його.

— Як же не беруть? Від серця одривають! —крикнула жінка.— У других он по скілько їх, та ні одної не беруть.

— А що ж у тебе вона вродлива вдалась, — усміхаючись, одказав дворник.

Василь поняв усе. І його серце зразу заколотилося, аж дух у грудях сперло.

— Та ви й везете? Ви й пустили? — бликнувшя очима, спитав він. йому ніхто нічого не сказав. Один дворник тілько махнув рукою. Це ще дужче укололо Василя.

— Я б краще задавив її своїми руками! — гаряче скрикнув Василь. На його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї. Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.

— Хто се такий?-спитався чоловік у дворника.

— А-а!— махнув той рукою, — Кучер. Недавно ще став.

Чоловік важко зітхнув.

Василь потім бачив, як Иосипенко приймав до своїх рук добро панське, як тужили, прощаючись, мати і дочка, як батько, наче п’яний, хитаючись, вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. Дівку взято в хату до йосипенка, де вона була, аж поти пан не встав. Потім він бачив, як її вели у горниці, з простої дівки зробили якусь куклу, іграшку, нарядили її у дорогий, з золотими галонками сарафан, груди ув’язали так, що вони наче просились виприснути з-під тугих повивачів. Брови, і без того чорні, покрасили чимсь, а бліде личко притрусили, наче борошном, білим чимсь. Довгу косу одрізали і зоставили невеличкі пацьорочки, завивши їх у густі косички, — наче хмелем укрита голова її блискучими кучерями, помащеними пахучою мастю. На ногах білі чулочки, рипучі ботиночки. Вела її сама йосипенчиха, низька, широка, прудкая, — наче утка, коливається коло невеличкого утяти.

Василь, побачивши, зо зла так і швирнув граблі з конюшні, що валок дістав аж до кухонь, а граблище на три часті перебилося. Увесь той день він був сумний, неговіркий, за обідом мало що їв і тілько страшно побликував своїми чорними здоровими очима. Увечері бачив, як дівку вели у баню, нарошно топлену для того. йосипенчиха неодступно була коло неї. Як Василеві хотілося скрастись і підпалити ту баню, як увійшли вони в неї.