Отак думає, передумує Мавра, перебираючи та впорядковуючи різне своє зілля, котре вже від чого, коли нapаз чує… щосъ застукало до її дверей.
Вона прокинулася.
Хто до неї о такій пізній годині? Се вже далі північ. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пішов по милостині до недалекого містечка. А вона тут за скорбними думками та всім своїм зіллям сном припізнилася.
Чи не Тетяна се?
— Хто там? — по звичаю своєї осторожності питає і надслухує.
— То — я! — відказує якийсь голос.
— Тетянка? — питає Мавра і надслухує знов, може, й вона, нещасна, лісом блукала і за світлом до неї добилася.
— Ні! То — я! — відказує знов той голос.
Мавра відчинила.
Перед нею станула дівчина. Висока, молода, в лиці біла-біліська, з зaплaкaними очима.
Цікаво придивляється їй Мавра, і її переймає при виді цієї дівчини прикре почуття.
— Тобі що, доньцю, о такій пізній годині? — питає. Тепер далі північ. Але сідай — ось тут. Твої очі плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай іде до Маври, — говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими своїми очима аж пронизує.
— 0, рятуйте, мамцю! — кличе дівчина з розпукою і падає на лаву.
— Мій суджений хорий, може, і умре. Крізь сон говорить, ніхто не розуміє. Ой мамцю, рятуйте! — і з тим заридала. Далі, зсунувшися додолу, здіймає розпучливо руки вгору і молить. — Царю ти цебесний — чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вірно його любила, тіло, душу дала, то… вона… вона! — і, не докінчивши, знову гірко заридала.
— Цить же, доньцю, цить же, — вспокоювала Мавра і підоймає дівчину догори. — Кажи, що твому судженому і чия ти дитина, а зможу, порятую, в горі вас не лишу.
— Я, Настка, Грицева суджена! — кличе дівчина з невимовним жалем і знов здіймає, благаючи, руки до Маври вгору. — Йому починено. Рано він поснідав, відтак впав у сон і так спить все і спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в сні ще згадував, що хтось там ішов, що він зараз пpийдe, а далі вмовк…
— Грицева наречена? — скрикнула тут Мавра, а сама сіпає дівчину, мов божевільна.
— Грицева. Я Грицева! Я його су джена, а в неділю, мамцю, наше весілля…
— Гpицю! — скричала Мавра страшним криком розпуки і зсунулася на землю. — Сину! Сину ти мій, сину! Ось уже гине, ось уже відходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матір, вона вже йде. Жди, не гинь! — Останні слова її, викликані якоюсь нелюдською силою розказу ] перемінили її саму нечувано. Вона зірвалася на рівні ноги, вхопила клунок з своїм зіллям, пірвала дівчину за руку і обі погнали…
Біжить стара Мавpa під гору і проти вітру окриленим кроком, важко віддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє її Hacткa, і туй-туй25 паде. Лиш одно її піддержує, віра в силу Маври, а коли б не те, вона б далі не годна.
— Йому починено, його затроєно! — кричить в один голос лр старої Маври. — Під вікном найдено пляшку, а пастух наш бачив дівочу постать, як летіла лісом, якась чорноброва…
— Тетяна! — кричить Мавра і сама стає. Мороз її переймає, і вона хреститься. — Ось що гріх, що гріх! — стогне і звільняє крок — далі вже не годна…
Було в четвер рано, як на місці стали, а коли стали, і було вже по всьому. Гриць вже перенісся…
* * *
Коло Грицевої хати — сум і повага.
Посхилялись старі газди всі, що Гриця знали. Посхилялися в смутку і мовчки ждали. Умліває в хаті білолиця Настка, молодиці плачуть. Товариші-хлопці походжують, утираючи сльози. А матері, перешіптуючись,хрестяться і моляться…
Перед хатою лише що скінчилася тяжка, гірка сцена. Циганка Мавра в нечуваній розпуці кидалася вовчицею на старого батька. Він її сина, — заводила, — від неї забрав, підкинув багачам, щоб зазнав ліпшої долі, як циганська, і ось яка доля постигла його в багатстві…
І ніхто не бачив досі такого ридання, такого поведення, як у бідної циганки. Кидалася лицем до землі, роздирала на собі одіж, знімала руки розпучливою моль6oю догори, а все промовляла. Співаючи, ридаючи, заодно розпачала — аж доки не ув’яла.
* * *
Старий Андронаті зразу боронився, а відтак умовк. Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тіла на свій жебрацький костур — він мовчав. Сам не замітив, як остаточно по голосінні зболiлої доньки заслухався в жалібну гру трембіти, що неслась горою недалеко хати. Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле.
Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала — пригадав він собі.
Він тоді стояв рано зі сходом сонця високо на горі сього села і держав білого внука на руках… Держачи отак, глядів в сивій ранішній імлі дитині за долею. Імла не здіймалася. Не бачив він тоді через імлу сонця, але воно було! В його внука була доля. Ждала лиш на нього, як те раннє сонце за імлою — чому не осягнув її?
* * *
Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.
Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з’явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.