І не бачила вона його ніде і не подибувала, а проте ніби його знає, ніби відчуває в нім щось своє, близьке… 0! ті очі… ті очі, що вона вже десь бачилаl

Де? Не знає.

А бачила їх в житті, бачила. Тепер відчула всею змарнованою душею своєю, що бичила. Дивилась навіть в них. Чула їх на собі. Колись-то. 0! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! — скричала майже її душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокійно, неначе відпорно, і вона мовчала.

— Не люби, синоньку, чорні очі, — обзивається врешті придавленим голосом і підносить, остерігаючи, палець, хмарить строго чоло. — Бо тут чорні з синіми не укладаються в пару, віщують смуток. Душу колибаютъ.

Люби такі, як твої, будe дoля ясна. Або пожди, — додала наразі задумаласъ. — Що то за одна, що тебе любитъ? Коло неї смуток і дорога. Далека широка доpoгa. А ти з весіллям у думці — і також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку широку дорогу. Чи не двох ти любиш? спитала нараз зимно і дивитъся проникливо на нього. Не люби двох, сину, — знов остерігає, — розколеш долю свою, — і тут урвала. — Так, стережись дівчат і білявих, і чорнявих… А твоїй мамі, сину, паде сирітство. Смутне, важке сирітство, якого ніхто не зазнав світом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло неї близъко. Та смуток тут все зpивaє. Щастя в тебе, але… — і не доказала.Так, достана перший раз. Іди, — докінчила якось сумно. І сказавши се, зложила карти та встала.

Гриць встав і ніби повернув з другого світу. Відтак вийняв грошi і кинув ними гордо старій жінці під ноги. Вона не дивитъся на гроші, а схиляєтъся перед ним покірно, складаючи знов руки навхрест.

— Не хочу я твоїх грошей, синоньку, — каже, — а позволь що інше. Осъ позволь, сину мій, бідній циганці, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти мені милий. Tакий був би мій син, як ти, якби був жив. Бiлий був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опускає тебе ніколи, як те сонце землицю. — І сказавши се та не дожидаючи йото дозволу, зіп’ялася нараз на пальці, вхопила його за голову, притиснула до грудей — і пустила. — Іди, синку, може, не побачимосъ більше…

— Приходітъ до мене на весілля, мамцю! — відповів глибоко захоплений її несподіваною добротою і вийшов скоро з хати…

В Мавриній хатині тихо.

Хто оцей хлопецъ?

В своїм селі, он там надолині, вона знала всіх. Тож знала, що він не з її села. Вхопилася в своїй самоті за голову. Боже, який він красний і який… якийсъ такий… От, і скільки грошей їй лишив. Видко, багатирсъкий син. І з чимосъ., що не було ні радістю, ні смутком, а що, проте розпирає її груди, вона не може упоратися. Не видержала довго в хаті. Вийшла.

Надворі устав дощ, і з кітлів та яруг між горами, як і з лісів, клубилися мряки. Здіймаючись, волічутъся сивими хмарами, а все шпилями понад ліси, межи верхами столітніх смерек, мов прощаються з ними, здоганяючи одна другу, тужливо cпiшучи десь в далечину.

Маврі тужно.

Тужно і сумно.

Прийшов хлопець, мов місяць зійшов в її хаті, і важкий смуток викликав у душі. Чого їй тужно? Сеж чужий хлопець, людська якась дитина, — вмовляє себе. А вона бідна циганка. I сама на всю гору, на весь ліс, сама й сама. З ніким не зв’язана, нікого не має, нікому не потрібна. Чого їй по нім тужно? Чи побачить його ще? Просив на весілля. 3 ким в нього весілля? В якім селі живе? 0, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в нього, що й не спитала. Але вона розвідається. Нараз стрілила їй одна думка до голови. Може, то Тетянин Гриць?

Але ні. Гриць ще не посилав до Тетяни старостів. Бодай досі Тетяна не споминала про те. Але так виглядав, як оповідала дівчина, і на чорнім коні від’їхав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч він і не Гриць, а вона піде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Ті очі… ті очі… що аж в ліс в її самоту приволіклися за нею звідкись.

Довкола… тиша… тиша.

Ліс стоїть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.

Проте йде шум лісом… щось говорить.

Хутко з’їжджає Гриць білою стежкою з гори. От-от вже завидніє межи деревами долина. Вже не буде довго білою стежкою їхати. А все думає про cтpiчу з самітною ворожкою-циганкою. Все вертає думками до неї назад. Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч і ніколи його в житті не бачила, а душу його відразу мов теплим шовком оповила. I хоч не вірив би він ворожці, бо вони всі тумaнять, але їй одній вірить. Найбільше боліла його майже несвідомо її покора перед ним. Чому корилася заодно? Не була ж йому нічого винна і не провинилася нічим перед ним. Побачила перший раз, а вже мов усе тепло своєї душі йому під ноги устелила… Як той дід Андронаті, що завше був такий добрий до нього віддавна вже і хіба просив не забувати про нього. Він розкаже колись дідові про ворожку Maвру, і нехай до неї піде. Може, добре буде, як обоє стрінуться.

«Цapeвичу ти мій красний! — дзвенить йому її пестливий покірний голос заодно в пам’яті. — Голубе мій синьоокий!..»