Старець покірно склонився.

— Так я й хотів би.

Гриць стояв перед ним, молодий, красний, і дивився понад голову старця далеко вперед себе, над ліси і гори, неначе виглядав когось.

— Що визираєш? Над чим розважуєш?

Гриць здвигнув плечима.

— Я про чорнобриву, діду… — признався. — Так мене обмотала, що з гадки не сходить, та хто знaє, чи буде моя…

— Якби я ворожбит, то поворожив би тобі, хоч би і на горбі, — відповів старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. — А так хіба стану тобі, може, коли в приrоді… між дівчатами, щоб не дуже вже ними турбувався.

— Ов-ва!.. — закинув Гриць… — Мені їх не страшно. Зроблю, як схочу.

— То хіба заграю тобі на весіллі, поки умру…

— На весіллі, — повторив з вимушеним усміхом Гриць.

— Як бог дасть. Тобі одному ще заrpаю. Я рад би, щоб ти став першим бaraтиpeм у селі. Знаю тебе з дитини, а родичі твої були для чужого старця милостиві. Тому я рад би… хоч бідний… чужий циган… рад би, і тут, урвавши, опустив нагло стару голову на груди і вмовк.

— Може, й буду колись багатирем, — обізвався Гриць, — не знаю. Кажуть, бaгaтвтву чорнобривої в нашім селі рівні нема, тому хто знає, чи за мене дадуть.

Старий зачудувався.

— Чим вона найбільше багата ? — спитав.

Гриць видивився на нього.

— Чим? — а по хвилі розсміявся. — Чорними бровами… — відповів.

— Ой, як та чарівниця? — спитав.

— Чарівниця, діду.

— Стережися, сину… Чорні брови мають силу.

— Кажуть — мають, — обзивається Гриць і знов сміється. — Та я її не боюся, коби лиш за мене дала її мати…

— Чарівницям, кажуть, — пояснює далі поважно дід, — треба всю свою силу віддавати, інакше вони беруть верх над чоловіками; бодай в нас, цигaнiв, стережуться їх.

— Я один не боюся їх — і все буду робити, як схочу. Грицеві не доросла жодна… зрештою і біляву маю… Не їм я піддамся, а вони… мені. — З тими словами став крутити вус і, ніби усміхаючись, чомусь чимраз більше поважнів.

Мов перед двадцятьма роками, коли Андронаті стояв з білим внуком на руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату багатиря, і не находив її, так. здавалося, глядів тепер сам Грицъ надармо понад ліси і гори, ніби роззираючись за своєю долею, що мала йому прибути від одної з дівчат.

Та в тій хвилі пронісся звідкись понад верхи, як і перед двадцятьма роками, голос трембіти, смутний і протяжний.

— Гриць застановився.

— Се на смерть? — спитав старець.

— Не знаю. Мабуть… — відповів хлопець і нараз прискорив кроку. Хоч і як він звик до звуків трембіти, любив їх, а в тій хвилі вразили вони його болюче. Старець, не в силі держати з ним кроку, задихався і станув.

Гриць спинився на хвилину.

— Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.

— Ідіть, — відповів Гриць, — я спішуся… бо мене в полонині ждуть.

— Іди, синку, іди з богом! — відказав старий. — Рад, що бачив тебе, а далі нехай орудує божа воля.

— Побачите ще на весіллі, — потішив Гриць щиро, і нараз, мов на внутрішній приказ, зняв покірно капелюх і схилився низько перед старцем.

— Поблагословіть, діду, ще перед весіллям! — просив. — Хто знає, як випаде, чи вспієте на час прибути. Поблагословіть, ви старенькі.

Старець аж затрясся зі зворушення, захлипав.

— Блатословлю тебе, синочку, — промовив розжалобленим голосом, — блатословлю з усім добром і щастям — а не зaбудь свого дідa…

— Не забуду, татку!

І пішов Гриць. В душі ніс не то смуток-тугу, не то стісненну радість, а все з думками про весілля. Відтак станув і поглянув вдолину. Де був його — як називав себе — старий дід.

От був ще.

Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче між хати вдолину, доки не згубився цілком…

Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густі ліси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують під небосхилом.

* * *

Минулa вже перша весна, пишаються вже ліси, гори в ясній новій зeлeнi — настає літо.

Вже четверта неділя, як виїжджає Гриць на своїм чорнім густогривім коні в лic за Туркинею і не діждеться її. З надією виїжджає, з сумом вертає. Може, засватали її м’ясницями, думає часом неспокійно, а може, і вiддaлa мати десь далеко звідси, а він нічого не знає, від нікого про неї не чує, — ніхто нічого не каже.

В його серці розігралася туга. Туга широкою струєю, і як вже ніхто інший про те не знає, то чорний кінь його один певно знає. Вижидаючи її отут лісом нетерпливо, він іноді і годину стоїть, спертий на нім, задумавшись або виспівуючи тужливу пісню, або знов надслухуючи шелесту, що заповідав би її присутність у лісі, або виграває на сопівці. А вкінці, знетерпливившись, сідає на нього і жене скорим кроком куди-небудь на розраду, а бодай до щебетливої, слухняної синьоокої Настки, котра відтак все лагодить. Так і нині.

Спершися на свого чорногривого друга, він дивиться острим оком, мов яструб, на ту білу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого лісу хилком проти нього.