До такого доводить любов, дитинко, — звернулася циганка назад до перших своїх слів, — до такого. I ось то любов!
Але що то й говорити! — додала майже з розпукою в голосі, — що то говорити. То всі знають. Я також знала, що треба лиха стерегти. бо мала вже й Раду за чоловіка, а проте… — вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнулоо жалем. — Люби, Тетянко, щиро, як любов і тобі суджена, — обізвалася відтак остерігаючи, ніби схаменувшися від своїх тяжких споминів, Мавра, — лиш не люби за плечима матері і не люби відразу двох. Окрім того, стережися одного, доньцю… oдного.
— Чого? — спитала ледве чутно Тетяна і, як перше, побіліла.
— Стережися… бережися… — говорила, — щоб не дожила свисту…
В очах Тетяни заблистіло нараз чимось таким гордим і сильним, таким гарячим і недоступним, що Мавра заніміла. Заніміла тим більше, що Тетяна, не кажучи ні слова, встала нараз на рівні ноги і, випрямившися, мов смерека, сказала:
— Не свисне, Мавро, не бійся. З мене «не свисне» ніхто. — I підсуваючи високо чорні свої брови, повторила ще раз: — Не свисне.
— Нехай господъ боронить від того, — притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дівчини. — Нехай тебе боронить.
— Нехай боронить, — повторила сим разом і Тетяна і затиснула уста.
Мавра усміхнулася і, піднявшися на коліна та обхоплюючи дівочий стан, стягнула її пестливо назад коло себе. — Нехай боронить.
Тетяна мовчала, мовби їй щосъ мову відібрало. Не могла білъше на слово здобутися. Ій кружило в голові. Спомини з останнъої неділі віджили в її душі, вона неначе давила їх в сій хвилі в собі нечуваною силою гордості. Мовчала і не хтіла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, ніж про неї перед кимосъ хоч би й словом зрадитися. Не хотіла — не могла.
— А такий був красний і пишний, — почала знов Мавра, навертаючи до своєї минувшини, — як сам місяцъ на небі. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очі голубі, як небо, пишні та щирі — господи, які вже щирі! — вус, як шовк, га-й, га-й!
— Мавро! — крикнула нараз дівчина, мов з другого світа вернула. — Мавро! — і тут же змовкла…
Мавра повела цікаво очима за дівчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш бліда, очі блистіли, як дві чорні зорі, широко отворені, а червоні маки коло лиця дрижали злегка.
— А он твій половик16, — обізвалася стара і указала на хижуна, що справді, припочивши на хвилинку на якійсь вершині, здіймався саме вгору і полетів.
— Він з тамтої сторони, — відказує якосъ розсіяно та задумливо Тетяна і встає поволі.
— З тамтої сторони.
— Я вже піду, Мавро, — каже дівчина. — Сонце зайшло. Поки додому зайду — потемніє.
— Іди — і приходъ до Маври, — проситъ стара і здіймається і собі на ноги, щоб провести дівчину хоч кілъка кроків. — А другим разом, — додає, — розкажи вже ти що, і будъ твоє краще від мого.
Тетяна не вiдпoвла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душі через ліс, скорше і скорше вдолину — аж опинилася дома.
* * *
Настала дальша неділя, і Тетяна йде знов лісом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матір’ю, що й собі сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пішла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на ній нікого, полізла на Чабаницю і опинилася аж недалеко «білото кaмeня»-вeлeтa. Припочивши там добре, розглядалася звідти по селах вдолині і от починає звільна з ’Чaбаницi спускатися. Сходячи отак вниз, зотлянула нараз на ciльcькiй дорозі, якою ніс колись старий Андронаті білого внука і яка вела в село Третівку та тяглася і попри Чабаницю з білою стежкою — їздця, в якім пізнала на перший погляд Гриця з угорської границі.
Та чи лиш її очі доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дівочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.
Він пустив коня і летів, мов орел.
0, вона добре пізнає його, aлe боїться з ним здибатися. Хотла б, алe боїться чогось. Квапиться злізти з гори, збігти додолу до матері, але відчуває, що запізно. Він вже пізнав її своїм бистрим оком. Погнав коня щосили і от вже на білій стежці. Вдолині, вище стежки, прив’язує коня до деревини, а сам спішить вгору до неї.
Що їй робити? Збігати ще борше вниз? — питає її серце. Сховатися де в лісі? Не вспіє. Зрештою ліс аж трохи нижче зачинається, а вона сама на леваді, де лиш недавно скошено сіно, і вiн вже бачить її. I вiн квапиться. До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то, щоб по правді його боялася, лиш так прикро їй чомусь перед ним. Вона ж нікого не боїться. Так вона казала йому, а що раз казала — не буде перемінювати.
Станула геть аж вже понижче білото каменя, закинувши руки позад голови, і дивилася вдолину на нього, як спішить до неї.
Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мaє вже спроможності сховатися перед ним.