— Лиш би ти витримав! — донісся до нього спокійний Супрунів голос.

Чапчик хотів був щось сказати ще й Швидкому, але, зваживши на те, що Швидкому болить зуб і що він досі не проявив жодного бажання з кимсь перекинутись словом, вирішив його не чіпати.

На третьому уступі Чапчикові зірвалась з петельки лампочка й, з шумом полетівши вниз, десь зачепилась за кріп. Опинившись у цілковитій тьмі, Чапчик на мить захвилювався, але дальша секунда принесла йому цілковите заспокоєння: він вирішив чекати вказівок шахтного командира й поки що не рухатись далі.

— Зараз ми її дістанемо! — почув він голос завшахти. — Почекай трохи!

І не пройшло й хвилини, як лампочка була вже в руках селюка: завшахти дійсно лазить, мов мавпа. Цей випадок ще більше підбадьорив Чапчика, і решту путі він покрив сміливими упевненими рухами свого, як тепер вияснилося, досить-таки гнучкого тіла. Сплигнувши через якусь годину в штрек нижчого горизонту, селюк найшов у собі велику погорду й відчув, що він витримав першого серйозного іспита. Чапчик подумав, що тепер навіки залишиться на шахті… І саме тому залишиться навіки, що вже в першу мить, як тільки він спустився в штрек, його знову проти його волі потягло до небезпечної, але якоїсь надзвичайно солодкої кріпі шахтного поля. Бо й справді: там потрібний був героїзм, але це ж саме він і хоче бути героєм! Там вимагають сміливості, але хіба він уже не почуває себе хоробрим? Бажання працювати в нього надзвичайне. Вміння? Він баче, що він і з цією працею справиться. Чапчик був переповнений молодою, бадьорою, задерикуватою радістю. Серце його завмирало, то прискорено билось. Він подивився на спокійного Супруна: Супрун так виглядав, наче він ніколи й не знав небезпеки. Тоді Чапчик зиркнув на завшахти й, наче викликаючи когось на змагання, промовив:

— Тепер поліземо в більш небезпечні місця?

— Тепер — завтра — поліземо сюди на роботу! — усміхнувся шахтний командир і додав: — З охотою полізеш?.. Більш небезпечних місць нема.

— Звичайно, з охотою! — голосно вирвалось Чапчикові. — Я хочу бути вибійником. Як ви на це дивитесь?

— Добре. Зробимо, Все можна! — Завшахти повернувся до дірки й сказав: — Чого це так довго ваш товариш не вилазить?

Але не встиг завшахти промовити це, як з шахтного поля показалися ноги.

— Ну, жвавіш, жвавіш — кинув завшахти до ніг.

— Куди жвавіш? — сплигаючи, сказав незнайомий голос, і перед майбутніми шахтарями та шахтним командиром став якийсь незнайомий рудокоп.

VI

От тобі й маєш! Що за чортовщина? Не треба тобі Гоголя! Мусив вилізти Швидкий, а вилізла зовсім стороння людина. Справжні, тобі вечори поблизу Диканьки. Але Чапчик, поставивши світло на Супрунове обличчя, бачить, що і той скинув брови догори й нічого не розуміє.

— За тобою ніхто не ліз? — спитав завшахти, звернувшись до шахтаря. — Нікого не бачив?

— Нікого не бачив! — відповів шахтар.

Всі перезирнулись. Справа ускладнялась, заплутувалась. Де ж подівся Швидкий? Невже з ним щось трапилось? Але коли б щось трапилось, — всі обов’язково почули б.

Знову перезирнулись і, перезирнувшись, поспішно пішли до кліті. І тільки на вищому горизонті принаймні Чапчик з полегшенням зітхнув: саме на вищому горизонті вони найшли нитку до розв’язки цієї таємничої і, можна сказати, загадкової історії. На вищому горизонті їх поінформували, що такого хлопця, як Швидкий, дійсно бачили. Але він, говорячи місцевим жаргоном, давно вже подався на-гора: прийшов у квершлаг, назвав себе екскурсантом і, коли кліть рушила з шахти, рушив і він з нею.

— Ага! — тепер я розумію, — сказав завшахти. — Справа ясна. Цілком.

— Що ж таке ви думаєте? — спитав Супрун.

— А те я думаю, — упевнено заявив завшахти, — що ми його вже тут не побачимо. Я тепер розумію, чого він з півдня ходив за мною й натякав мені, що з нього непоганий бухгалтер. Він, голубок, сподівався тут працювати в канцелярії.

— Виходить, що він з нами по кріпях не лазив? — спитав здивований Чапчик: міркування завшахти про зазіхання Швидкого на канцелярію до нього ще не дійшли, він ще їх не міг сприйняти головою.

— Де ж би він лазив, — сказав завшахти, — коли він від гезенку пішов до кліті. Перелякався, сукин коті

Туди к бісу! Швидкий перелякався? Той саме Швидкий, що він перед ним, можна сказати, тремтів цілу дорогу? Ні, Чапчик цьому не повірить. Тут трапилась якась помилка. Йому, мабуть, зуб дуже розболівся. Не може бути, щоб Швидкий перелякався. Правда, він мусив попередити когось, що вилазить із шахти, але це до даної справи не стосується, цебто не стосується припущення, що Швидкий здрейфив. Супрун киває головою й погоджується з завшахти? Ну, тоді і Супрун помиляється.

А втім, усі сумніви скоро було розв’язано, і розв’язали їх, так би мовити, непоборні факти. І саме тоді було розв’язано, коли Супрун і Чапчик повернулися до гуртожитку, певніш, до своєї кімнати в гуртожиткові, що в ній вони зупинилися з Швидким. Ліжко Швидкого й справді було порожнє, не було й його чамайдана.

— Невже втік? — сказав Чапчик, звертаючись до Супруна.

— А ти ж думав як — лікує зуба? — сказав Супрун, — Пиши, синок, некролога: мовляв, сповіщаємо радянську суспільність, що на такій-то шахті трагічно загинув комсомолець Швидкий і, мовляв, земля йому пухом.

Але вразливий Чапчик не мав охоти жартувати. Він уже забув усі ті болі і образи, якими так щедро наділяв його Швидкий у дорозі, і йому було тільки дуже неприємно, що досвідчений комсомолець так ганебно оскандалився. В нім навіть не прокинулось почуття погорди. Що з того, що він непогано показав себе перед містечковим товаришем? Що з того? Чи не краще було б, коли б і Швидкий працював на шахті? О, безперечно, краще, і не тільки для трудящих, але й для самого досвідченого Швидкого. Чапчик подивився в вікно і замислився,

Ні, він цього ніколи б у житті не зробив! Не зробить цього ніколи — він певний — і широкоплечий Супрун. З вугільного фронту вони не повернуться принаймні до цілковитої перемоги і на цій ділянці робітничого ентузіазму.

Тоді Чапчика знову потягло до небезпечної, але воднораз і надзвичайно солодкої кліті шахтного поля. Чапчик тепер розумів старих шахтарів, тих старих шахтарів, що й дня не можуть прожити без темних, вогких полів підземної республіки.

За вікном стояв літній донецький вечір. Він ніжно обгортав матовим серпанком сторожкі степи й, ставши вдалечині суцільним синім згустком, ховався за неясними межами горизонту. Чапчик одійшов од вікна, подивився на порожнє ліжко Швидкого й пішов з кімнати.

VII

За тиждень, поцікавившись літературою зі своєї професії, Чапчик придбав у книгарні кілька дешевих книжок. Перечитавши їх, селюк раптом замислився.

«Ага, — подумав він, — он воно відкіля брав свої знання покійний Швидкий: з дешевої бібліотеки гірника брав він їх. От жук! А я гадав, що він спеціальний вуз пройшов!»

Перед Чапчиком лежали такі брошури: 1) Блажеєвич. «Що треба знати гірникові-новакові»; 2) М. Нікішин. «Переможемо вугілля системою Карташова»; 3) Варшавський. «Застосування відбійних молотків»; 4) Ворожко. «Легкі зарубні машини» і т. д.