— Ну, гайда до кліті, — сказав завшахти, коли всі були готові, й рушив до дверей.

Вони пішли широким дворищем і скоро зупинилися біля кліті.

Цього моменту Чапчик, очевидно, ніколи не забуде. Шахту раз у раз затоплювало водою, й тому по стволу бігли прямо-таки ручаї. Кліть (вона допіру забрала першу партію) була вогка й непривітлива. Непривітливо виглядала й людина, що керувала нею: робітник, мабуть, недолюбляв екскурсантів, а майбутніх шахтарів, вдягнених у чистенькі полотняні костюми, за когось іншого й прийняти не можна було. Біля кліті стояло ще декілька чоловік, вони теж збиралися під землю.

— Ми спершу спустимося метрів на 150, — сказав завшахти.

«Як це буде, як на 150 метрів? — подумав Чапчик. — Скільки, скажім, має метрів п’ятиповерховий будинок? Мабуть, не більше, як метрів 40? Тоді що ж це виходить? Виходить, що ми зараз спустимось на таку глибину, яка рівняється мало не 4-м один на одного поставленим п’ятиповерховим будинкам?»

І в третій раз Чапчикові йокнуло під серцем: справа в тому, що він раптом згадав той трагічний випадок з кліттю (вона зірвалась), який трапився на шахті «Марія» й про котрий у свій час чимало писали в газетах. Він подивився на Супруна й Швидкого. Перший і зараз був такий же спокійний і урівноважений, яким його знав Чапчик у вагоні, але другий був блідий і тремтів, взявшись рукою за щоку.

«Бідолаха! — зітхнув Чапчик. — Його зимниця трясе, а він у шахту збирається… От проклятий зуб!»

Проте важко було сказати, кому він більш співчуває: собі чи Швидкому, бо 150 метрів все-таки ніяк не виходили з голови. Як він себе не заспокоював, що він собі не говорив, а під серцем тепер йокало вже без перерви. І коли б не щаслива мисль про міські ліфти (а про ліфти йому вже чимало розповідали), він, можливо, сів би в кліть з поганим настроєм. Згадка ж про ліфти його дуже підбадьорила. І справді: по великих будинках, можливо, не нижчих за 150 метрів (ну, хоч би в тій же Америці), люди їздять таким чином кожного дня, дехто навіть кожної години, а він, майбутній шахтар, дрейфить перед перспективою спуститись, можливо, в кращій машині, і дрейфить, як найсправжнісінький боягуз! Ні, це вже ні к чорту не годиться!

— Лізьте! — почув він голос завшахти, коли кліть знову додали на-гора й коли хтось відкинув залізні грати.

Майбутні шахтарі рушили через місток. За мить стукнули двері, вдарив гонг і кліть пішла. Ці кілька секунд, поки кліть з шумом і аж дух забивало мчалась кудись, Чапчик був, можна сказати, в надзвичайному трансі. Він міцно тримався за якусь залізну перекладину, не менш міцно притиснувшись до холодної стіни, і почував, що летить кудись угору і що вода, яка зливою падала на нього відкілясь зверху, проривається йому за комір і робить йому на спині неприємний холод. Правда, він дещо й бачив, але те, що він бачив, було таке ж фантастичне, як його недавній сон: у темному вогкому кутку, крізь тускле світло кількох ліхтариків, вирисовувались химерні силуети зовсім нереальних ніг. Більше він нічого не пам’ятає. Він навіть не пам’ятає, коли й як він вийшов із кліті. В цьому він чесно признавався, коли його потім розпитували.

Вони вже були в квершлагові, і тут Чапчик машинально подивився на своїх товаришів.

Супрун був такий же спокійний, як і раніш, але й Швидкий не змінився: тримаючись за щоку (хворий зуб!), він і тепер тремтів і мав поганий вигляд блідої людини. Проте Чапчик на цей раз не звернув на нього відповідної уваги, бо зайнятий був своєю особою.

«І як виявляється, нічого тут нема страшного! — бадьоро вирішив Чапчик, ступаючи по штрекові. — Кліттю спускатись тільки без звички неприємно і навіть страшно, а як звикнеш — мабуть, той же ліфт.

Ну а щодо вибірок, то про них і говорити не приходиться: звичайний собі темний коридор, і тільки».

— Почекайте! — сказав завшахти, раптово зупиняючись та повертаючись до хлопців: він ішов попереду. — Чуєте гул? То коногони женуть вугілля. Становіться до стіни.

І завшахти, скликавши до себе всіх майбутніх шахтарів, поки наближались вагончики, пояснював новакам те, що їм було неясно й чим вони цікавились. Розпитували, правда, тільки Чапчик і Супрун: Швидкий нічим не цікавився й мовчав. Селюк пояснив це тією обставиною, що все це йому давно відоме.

Нарешті в глибині штреку блиснув ліхтарик і повні вугілля вагончики з грохотом і шумом проскочили повз них.

— Коли вам треба буде колись зупинити коногона, — сказав завшахти, — ви мусите помахати ліхтарем, і він зупиниться.

— А для чого його зупиняти? — спитав Чапчик.

— Ну, скажім, — відповів завшахти, — ви попали в так звану «трубу» — це таке місце в штрекові, де ви ніяк не можете розминутись з вагончиками і де вас вони обов’язково зачеплять, — тоді ви й сигналізуйте ліхтарем.

Ага, он воно що! Ну, тепер ясно! Отже, це треба обов’язково запам’ятати! Чапчик це обов’язково запам’ятає, бо все ж це відповідним чином зв’язано, з одного боку, з небезпекою, з другого — з щасливим виходом із вибірок. Треба прислухатись до кожного слова досвідченого шахтаря.