Вони знову рушили в темну глибінь, висвічуючи собі дорогу «вольфом». Зрідка назустріч їм ішли кудись шахтарі, але в напівтьмі вони нагадували скоріш тіні й як тіні зникали десь — без облич, без рук і навіть без ніг. То тут, то там чути було глухі стуки, й десь без перерви дзюрчала вода.

— Ну, тепер готуйтесь до останнього іспиту, — сказав завшахти й зупинився біля якоїсь дірки. — Страшного нічого нема, але треба бути обережним. Зараз подамось на нижчий горизонт… Це от — гезенк. Далі — шахтне поле. Ми маємо так звані крутоспадні пласти. Приблизно на 80 градусів. Зараз спустимось по кріпях на 120 метрів вниз… Хто за мною?

І завшахти за мить опинився в дірі, а ще за мить його вже й не видно було в штрекові.

V

Першим за завшахти рушив Супрун.

— Обережніш, — почувся з-під землі голос шахтного командира. — Сюди став ногу!

Власне кажучи, Чапчик нічого не зрозумів з попередніх слів завшахти. Для селюка ці «крутоспадні пласти», ці 80 градусів тощо були китайською грамотою. Він зрозумів тільки те, що треба триматись сміливіше і треба бути обережним. Не довго думаючи, він, щоб не бути останнім (а промчавшись кліттю, він почував себе до певної міри героєм), щоб не бути останнім, Чапчик, як тільки зник під землею й Супрун, зиркнув на Швидкого (Швидкий і зараз тремтів і вистукував зубами — це Чапчик добре помітив) і поліз і собі в діру.

Ставши ногою на кріп, він зиркнув униз й побачив там два вогники: нижчий і вищий — Супрунів і завшахти.

— Давай сюди ноги! — почув він знизу Супрунів голос.

— А куди ж мені лізти? Я нічого не бачу, — сказав Чапчик.

— Шукай ногами кріп і становись на неї!

Селюк спустився ще нижче, потім ще нижче, обережно намацуючи ногами «ліс» і як кішка чіпляючись за деревини.

— Тут починається перший уступ! — знову почув він знизу голос завшахти. — Отой, що я вам про нього розповідав.

Завшахти й справді щось розповідав у штрекові про уступи, але що саме — Чапчик рішуче не пам’ятає. І потім теорія, як видно, зовсім не збігається з практикою: на малюнкові свого нового вчителя він бачив зовсім невинні лінійки, а тут йому приходиться виступати в ролі мавпи і, у всякому разі, доброго акробата.

Чапчик подивився вниз: перший ліхтар заблуканим вогником виблискував уже в стороні, другий — під ним.

— Давай сюди ногу! — сказав Супрун. — Як не попадеш на кріп — становись мені па плече.

— Почекай, я трохи відпочину! — сказав Чапчик, враз запарившись.

— Ну, відпочинь! — і Супрунів вогник теж зник десь у стороні.

Коли Чапчик рушив далі й доліз до так званого уступа, він остаточно розчарувався в теорії: чіплятись приходилось уже не тільки руками й не тільки ногами, але й черевом. Треба було податись у бік (вогники заблимали ліворуч), а вбік подаватись ще важче було. Важко дихаючи, Чапчик зупинився й подивився вниз. І — о жах! — при кволому світлі ліхтаря, що ледве-ледве пробивалось крізь вугільний порох, він побачив темну безодню. Тільки тепер Чапчик усвідомив, що він у величезному (глибиною більш як на 100 метрів) колодязі, і усвідомив, що він над проваллям і що він, виконуючи роль акробата, стоїть зараз на волосинку від загибелі. Варто зірватись з якоїсь кріпі і — пропав: кісток не позбирають!

І якраз у цей момент глухо загуло й з шумом і свистом та своєрідним стогоном десь почали одвалюватись глиби вугілля й летіти повз нього.

— Не хвилюйтесь, — почув він знизу бадьорий голос завшахти. — Цей не зачепе.

Та вже було пізно. Тепер бадьорий вигук, на жаль, не здібний був підбадьорити Чапчика. Темне провалля дивилось на нього страшною задимленою порожнечею, й він відчув, як йому затремтіли руки, як впало й зупинилось серце, як попустились м’язи й як невідома досі йому байдужість почала сторожко, ніжно й обережно обнімати його. Ще один момент — і він летів би в безодню. Ще одна мить — і Чапчика б не було. Він потім ніяк не міг простежити, яким чином прокинулась йому думка й, прокинувшись, запрацювала спершу поволі, далі швидше й, нарешті, скаженими карколомними темпами.

«От так шахтар! — раптом сказав собі Чапчик: — Як тобі не соромно, Чапчику! Люди на цих кріпях по 40 років працюють, а ти злякався однієї години. От так герой! Чи не ти, Чапчику, нещодавно збирався прославитись!? Як же ти прославишся!? Люди йдуть на видиму смерть — і не бояться, а ти злякався поганенького колодязя. От так герой! Подивись на Супруна, він так спокійно лізе вниз, наче тут і народився. Бачиш чи не бачиш?.. А ти? Заєць ти, Чапчику, а не герой!.. А як зрадіє Швидкий! Як він тебе почне висміювати!»

Тут селюк, скерований якоюсь йому невідомою силою, подивився вгору. Побачивши там вогник Швидкого, він відчув новий прилив енергії. Тоді, чіпляючись за кріпі, він сміливо рушив уперед. Страху — як не було. Навпаки: біля серця щось клокотало, билося й рвалося з грудей. Було страшенне бажання жартувати і з кимсь голосно й весело розмовляти.

— Ну що, Супруне, як себе почуваєш? — крикнув він униз. — Витримаєш іспита?