Але хто це йому сказав, що Чапчик думає тікати? Хіба Чапчик не з легкою й радісною душею від’їздив зі своєї Комарівки? Хіба він, скажім, не обіцяв своїй матері-незаможниці за рік так ошахтаритись, що й її забрати до себе? Нарешті, хіба це не він навіки вирішив залишитись чесним, добросовісним і витриманим комсомольцем? Швидкий, мабуть, помічає на його обличчі риски суму? Так тут нічого поганого нема (в тому, що риски суму) — це може трапитись зі всякою вразливою людиною. Подумаєш, який твердокам’яний комсомолець!

Але, на жаль, іронія прозвучала кволенько, і Чапчик замислився. Не в тому сенсі замислився, що він думав тікати додому, а тому, що Швидкий і справді мав рацію пишатися й, так би мовити, гнути кирпу. Скажім, на обличчі Швидкого не помітно ніякого суму, а це вже величезний плюс і немала перемога. Це значить, що Швидкий буде почувати себе на шахті, як дома, а він, Чапчик, ще довго там виступатиме в ролі новака, і на нього будуть дивитися з деяким презирством.

«Ні, на мене не будуть дивитись з презирством, — втішав себе Чапчик. — Я на шахті зроблюся героєм, і тоді Швидкий ніколи вже не наважиться так неохайно поводитись зі мною й посилати на мою адресу такі образливі натяки. Це нічого, що Швидкий має чималий досвід. Це навіть гарно. Але й я буду мати не менший досвід, а можливо, й трохи більший. І потім я обов’язково забуду свій лісовий край, і тоді на моєму обличчі не з’явиться жодної риски суму».

Шахта, що до неї посувались мобілізовані комсомольці, була найдальшою шахтою в районі, і тому вони їхали вже з годину, а виселок досі не показувався. Не приходилося їм пересікати й сусідні шахти. Лише то тут, то там повставали димарі й терикони, і тоді хлопці вдивлялися в обрій. Ніщо, по суті, не тривожило й тиші донецького степу: стукіт коліс і раптовий цокіт підков, коли той чи інший кінь засікався, тільки підкреслювали гаряче безгоміння літнього дня.

— Отже, завтра поліземо в шахту, — сказав Швидкий і раптом звернувся до Чапчика: — тобі не боязко?

— Чого ж мені боязко? — кинув Чапчик, який давно вже чекав, що в’їдливий Швидкий від натяків перейде до прямих колючих запитань. — Хіба там що — вовки ходять?

— Там, брат, штреки страшніші за вовків! — авторитетно поінформував «досвідчений» комсомолець.

Супрун давно вже помічав, як погано впливають на селюка запитання й репліки Швидкого, і тому він, підшморгнувши носом, сказав:

— Слухаю я тебе, Швидкий, от уже не перший день, а й досі не доберу, чого ти липнеш до хлопця.

— Ні до кого я не липну! — роздратовано кинув Швидкий: йому не подобалось, коли в його розмову з селюком втручався Супрун, до того ж, помітивши нарешті чамайдани, він ніяк не міг з ними впоратись: то один, то другий налазив на нього. — Ні до кого я не липну, — ще раз підкреслив він. — Мені тільки здається, що даремно його послали сюди: не з його худобою й смекалкою лазити по штреках!

— Це ти про мене говориш? — спитав схвильований Чапчик і тут же подумав, що він даремно не почухав Швидкому спини.

— Та про тебе ж!.. А що таке? Хіба помиляюсь?

Тут уже й Супрун не витримав. Положивши в кишеню ножа, за допомогою якого він допіру підполуднував, Супрун почухав потилицю й сказав:

— Коли це ти по тих штреках лазив? Що рік блукав десь поза районом, то вірно, а от щоб по штреках, то хто й зна!

— Що значить «блукав»? — незадоволено промовив Швидкий. — Хіба то називається блукав, коли тебе в іншу округу перекинули?

— А до чого ж тут штреки?

— А до того, що працював, значить, на Донбасі!

— Та невже?.. Чи не так, як ота жінка, що в поїзді? — і Супрун зареготав своїм добродушним басом.

Бас цей цілком задовольнив Чапчика, він прозвучав йому справжньою музикою. Але, на жаль, не надовго, бо Швидкий подивився на Супруна таким поглядом, що навіть Чапчикові неприємно стало. І тим більш неприємно стало, що Супрун на цей погляд нічого не відповів: склалося таке враження, що він його не витримав. Словом, Супрун уже мовчав, а селюк, знову відчувши себе самотнім і безпорадним, дивився на рівну спину напівглухого візника й облизував губи.

За деякий час на горизонті почали вирисовуватись будівлі і раптом повстав величезний димар. Вирвались з-за горба якісь підводи і хутко наближалися до них. По лівій дорозі пробіг собака. Видно було, що вони нарешті наближаються до якогось виселку. Тоді вони поцікавились, що це. Напівглухий візник сказав їм, що це й є та шахта, на яку йому доручено їх довезти. Словом, за півгодини вони вже були на місці призначення.

III

Так он воно які шахти! Що ж тут страшного? Буквально нічого! Навіть навпаки: прекрасні новенькі домики (вишикувались в кілька вулиць), дуже непоганий і навіть багато кращий за містечковий театр, шахтний клуб, дівчата, хлопці, жінки, діти по вулицях, як і всюди, одним словом, виселок, можна сказати, на «ять».

Дуже добре їх і зустріли. Дали місця в гуртожиткові (кожному по ліжку), дали до матраців і подушок простирадла, ковдри — нічого не забули. Добре нагодували. Нагодували в тому ж таки гуртожиткові (через коридор і їдальня). Завшахти (це ж тут найбільший чоловік) — людина страшенно скромненька і, як виявилося, недавній звичайнісінький собі шахтар. Потім Чапчик узнав, що тепер мало не всіма шахтами керують колишні рудокопи. Це Чапчикові дуже подобалось: чому не припустити, що й він за якісь років 5 стане такою великою людиною? Чапчик прекрасно знає, що Радянська влада завжди відмітить добру роботу: одну відмітить орденом, другу — високою посадою.