Момент цей нарешті прийшов. Прийшов тоді, коли вони вже були кілометрів 500 від свого району й коли поїзд, врізавшись в донецький степ, мчав їх повз заводів і шахт незнайомого їм краю.

На одній із зупинок до комсомольців підсіла якась пристаркувата жінка. Швидкий зав’язав з нею розмову. З розмови вияснилось, що вона живе в Донбасі з двадцяти років, цебто вже більше, як 26. Так би мовити, тутешня старожилка. Це, очевидно, заімпонувало Швидкому, й він, відрекомендувавшись колишнім шахтарем, почав перед нею вихвалятися знанням шахтарського життя й шахти. Чи й справді Швидкий мав такі великі знання — принаймні Чапчикові поки що це було не зовсім ясно, але пристаркувата жінка цим знанням повірила й пройнялася навіть до них деякою повагою.

— Тобі, хлопче, видніше, — втираючи хусткою носа, сказала вона на якесь гаряче твердження Швидкого. — Що я там знаю, живу я в Бахмуті, тепер Артемівське зветься, і за 26 років, сказати тобі по правді, і близько не була біля шахти. Бублички я продаю на базарі.

Почувши це, широкоплечий Супрун враз прокинувся від своєї мовчанки й зареготав тим же таки добродушним басом. Швидкий спалахнув (він у перший раз спалахнув) і, розгубившись, затикався. Тоді він зі злістю подивився на Супруна, зиркнув таким же чином і на Чапчика, зі справжньою ненавистю зміряв з голови до ніг пристаркувату жінку, що її він взяв за матір якогось шахтаря й яка, як виявилося, була звичайнісінькою собі спекулянткою, — і все це, так би мовити, проробивши, вийшов суворий і незадоволений з купе.

Цей випадок, безперечно, сподобався Чапчикові: мовляв, нарешті Швидкому хоч трохи збито пиху: ну, хіба б справді досвідчена людина попалася на такий гачок? Словом, Чапчик зітхнув з полегшенням.

«Ага, чортова кукла, — подумав він, — попався? Ото не задавайся на задрипані макарони. Подумаєш, який досвідчений шахтар!»

В уяві селюк уже бутузив свого супротивника, так би мовити, на всі заставки. Бутузив так, як йому хотілось. І коли б він мав упевненість, що з-під цих його ударів Швидкий уже не виприсне, — він би був цілком задоволений. Та лихо було в тому, що всі ці удари були поки що уявними. Це зовсім не значить, що він не здібний по-справжньому «показати» себе перед містечковими комсомольцями — він ще покаже! Але перед якими… от? Перед подібними до самовпевненого й досвідченого Швидкого? Перед цими все-таки важкувато!

З таким зневір’ям до своїх сил він їхав аж до районного вугільного центру. З таким зневір’ям він вирушив і до шахти: в районі їх довго не затримували — позаписували в якісь книжки, наділили відповідними папірцями й побажали всього найкращого.

II

З добрими дорогами ще не всюди гаразд. Але це був один із тих капітальних шляхів, що їх ми тепер чимало найдемо й на Донбасі й що вкупі з палацами культури, з радянськими житлобудами, з новими заводами та шахтами в корінний спосіб змінюють обличчя всієї нашої країни. Були й добрі коні, був непоганий і фаетон. Правда, сидіти було не зовсім зручно, бо заважали Супрунів і Швидкого чамайдани (Чапчикова скриня стояла в ногах напівглухого візника), але цієї незручності селюк не помічав: думки працювали йому в зовсім іншому напрямку й зупинялися на більш серйозних справах.

Не помічали, мабуть, поки що цього й його товариші: і вони були зосереджені, й їм було не до дрібниць. Довгий час їхали мовчки. Коли їхали поїздом, раз у раз перекидалися словами, а Супрун навіть насвистував якусь пісеньку, та вже в районному центрі все це вгомонилось. Можливо навіть, що й розв’язний Швидкий принаймні сяк-так відчував серйозність моменту: принаймні й йому слова поки що не навертались на язик. Очевидно, всі думали про іспити і про те, що їм несуть найближчі загадкові дні.

А втім, коли сонце надзвичайно душного дня зупинилося в зеніті й немилосердно почало палити голову, Чапчик помітив не тільки незручність, — він помітив, що вони досі не зустріли жодного гайка, в якому можна було б відчути деяку прохолоду, й помітив, що весь ландшафт нового краю муляє йому очі: сиротливий степ був далекий і без кінця чужий.

— Ач, яка місцевість! — порушив мовчанку Супрунів бас — У нас не така.

— Тут всюди гола місцевість! — авторитетно заявив Швидкий. — Сіра. Особливо вона впливає на селюків: не встиг приїхати — вже й тікає!

Швидкий, що аж досі ніяк не міг забути скандального випадку з пристаркуватою жінкою, мабуть, мав сильне бажання на комусь помститись і, не находячи нікого, крім Чапчика (Супруна він, безперечно, побоювався), вирішив шпигонути селюка. Шпилька попала в самісіньке серце й зробила найсправжнісінький біль. Річ у тому, що мініатюрний Чапчик, який далі свого села не знав дороги в світ і був надзвичайно вразливою людиною, покинувши вагон, і справді відчував себе трохи сиротою: ну що тут зробиш, коли йому така вдача! Звичайно, в’юнкому й легковажному Швидкому, який встиг уже побувати в багатьох городах і районах, усе це іграшки. Мабуть, і спокійному урівноваженому Супрунові це іграшки. А от вразливому Чапчикові — Чапчикові це зовсім не іграшки! І тепер, не бачачи навколо себе жодного деревця, він згадував свій лісовий край, і йому було трохи сумно. Одним словом, у певному сенсі Швидкий не помилявся.