З Мандриківської протоки дуб вибіг у широкий Дніпро і прямував до Лоцманської Кам’янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно і розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмалені сонцем груди, руки напружені від кермування стерном, ноги широко розстановлені, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долі, а довгий оселедець вільно маяв по вітру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стриміла з води.

— Куди ж ти держиш дуба на скелю? — збентежено скрикнули Гнат та Іван, що сиділи на передньому чердаку. — Дуба розіб’єш!

— Повчіть свого батька, а не мене!.. — одповів суворо Петро і трохи згодом додав:

— Послухати хочу, яка сьогодні буде година, чи безпечно йти у пороги.

З усіх козаків, що зараз їхали, тільки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останні ж хоч часом і проїздили порогами, а проте кермувати дубом крізь пороги не вміли, бо не знали добре ні каменів та скель, ні звичаїв всякої течії й всякої лави порогів.

— Як то так: послухати, яка буде година? — здивовано питали молоді козаки.

— Буду я говорити блазням… — пробубонів Петро. — Хіба з вас будуть козаки?

— Ба ні, сину! — обізвався до Петра Гарабурда. — Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей своїх.

І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав:

— Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б’є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тілом раків, от що.

Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі.

— Справді, неначе гуде! — скрикнув Іван.

— Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! — сердито сказав Петро.

— А мені здалося, наче голосить! — обізвався Гнат,

— Та вже ж! — буркнув суворий козак. — То, мабуть, та дівка голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив!

— Ось бачите, дядьку, — звернувся він далі з докором до Гарабурди, — які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить!

Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.

Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і височенними окопами.

Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг Кодацький.

Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили до себе дітей та хрестились… Принишкли й молоді козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам’яний велетень стояв на стерні, то вперед, де Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей… та не вспіли жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте… І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.

— А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою, — сказав Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги, — та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.

Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.

— Митець ти, Петре! — обізвався Гарабурда. — Коли б не ти, то, їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.

Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі, перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом Куликом посередині порогу.

Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася козачим ходом, і під’їхав під високі, чорні, непривітні скелі.

— Жінки, бережіться змія! — гукнув він, коли під однією скелею несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.

— Ох лихо, — скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.

— Який там змій! — обізвався Петро. — Нащо б ото я полохав жінок та дітей!

— Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! — провадив Люлька.

— Чули, чули ми! — обізвалися жінки. — І літає він, і людей хватає та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!