— Іванов! — звернувся він далі до старшого поліцая. — Який у нас наказ про запорожців?

— Наказ світлійшого князя від 1776 року, щоб всіх, які знайдуться, непанські, запорожці віддавати у пікінери.

— Чули? — гукнув городничий. — Признавайтеся мені зараз, хто з вас панський, а хто казенний?

— Так які ж там у Туреччині пани? — обізвався Петро. — Чудні ви, пане. Ви гадаєте, що й там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї.

— Се ми все розберемо: хто ви й відкіля. Перше за все я ваш білет пошлю до губернського правління у Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний.

— А скільки ж то мине часу? — спитав Петро.

— А місяців зо три мине…

— А якже ми будемо без білета?

— У в’язниці вам все одно він непотрібний!

Тепер і Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам:

— Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає поміж вами панських?

— Бачу, що в тебе в голові горобці літають. Не дурно ж вона як винницький казан завбільшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер всі запорожці, що по панських землях сидять, так то панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пікінери на царську службу. От що!

— Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи цариці?

— Нарешті таки збагнув! Так же воно й є!

— Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах цариці послужити!

Городничий глянув на Петра здивовано, а його товариші ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого.

— Як? Самі, охотою йдете? — спитав Шостак.

— Та вже ж ніяк! Запорожцеві що? Звісно, або гуляти, або воювати… Гульня нам за два роки прямо остогидла, а воювати — так аж руки сверблять… От ви, пане полковнику, і напишіть, значить, до губернського правління, щоб нас прийняли у пікінери, а ми поки що на прощання погуляємо!

— Так ви б же так зразу й говорили, що приїхали служити пікінерами, а то почали верзти нісенітницю про якесь вільне життя. У пікінери я можу вас і без губернського правління віддати… на те у мене наказ є. Якщо так по добрій волі йдете, то ідіть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар.

— От спасибі, що недовго тут держатимете… — сказав Петро. — Коли б скоріше до війська, бо воювати притьмом хочеться!

Вклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам:

— Ну, панове, ходімте та вдаримо сьогодні ще лихом об землю!

— Тільки глядіть, бешкету не чиніть, — гукнув услід козакам городничий і почав розпитувати підручного про інші справи в місті.

Петро справді повів товаришів знову на базар та завів до шинку, на берег же до дуба нікого й не пустив іти, щоб поліцаї не вистежили, що у запорожців стоїть дуб напоготові. Тільки коли вже смеркло, козаки пішли у берег і, діждавши Гайдабуру з його жінкою, після третіх півнів відпихнули дуба на воду і попливли вниз за водою.

На сході небо почало біліти. Зірки зблідли, стеряли свої яскраві проміння і одна по одній зникли з очей козаків. Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись спершу срібним, а далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її приспали тут пани городничі.

Демко Рогоза, що був під час всієї подорожі дуже сумний і небалакучий, нарікав щодня на те, що брат Петро не поспішає, тепер повеселішав, радіючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так і з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, і він скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть після нелюдського життя, тяжких образ та мук і повезе разом з любим сином на вільне життя, до лиманів, під захист нової Задунайської Запорозької Січі.

— Добре викрутилися, — обізвався під той час Петро, — та тільки що будемо робити без харчу? За тими поліцаями не довелося навіть хліб купити.

Всі сиділи стомлені й невеселі.

Саме тут на білуватому обрії неба виник з темної пелени Дніпра Монастирський острів, а проти нього, над скелями Дніпра, визначилася біленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млині робітників, а де багато людей, там повинно бути й багато харчів.

— Не журися, Петре, — обізвався він. — Підверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і харчі.

XV

Коли трохи розвинілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм тестем, а вже які помітні сталися тут одміни. Запорозьких зимовників понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях будувалася ціла слобода.