Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином Глоби. Чарівне було се місце за часів Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камінь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова була дуже висока і скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі, що од води до верху їх із рушниці б не досягнути. І от ті височенні скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води.
Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися, як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра.
— Ану, ти, вчений! — зненацька гукнув Петро до Демка. — Прочитай лишень, що то на тих дошках написано!
Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав:
— Острів князя Прозоровського!
Перевівши ж очі на берег, додав:
— Власність світлійшого князя Потьомкіна!
— Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! — знервовано гукнув Петро і плюнув набік спересердя.
— Та се ж Глобин сад і млин, і хата! — загукали всі. — Ми ж всі знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!
— Ще й досі не розумієте? — сердито буркнув Петро. —-Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! — Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого!
Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже нелюбі їм стали… А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок.
Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега і разом з Демком та кількома товаришами пішов до Глоби.
Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млині. Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати і кому з робітників що робити.
Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й радісно гукнув:
— Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс. Чи по волі, чи по неволі?
— Добрі молодці все по волі ходять! — одповів за всіх Петро, чемно вклонившись старому. — Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на тиждень харчів.
Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя.
— Покарав, покарав нас Господь, — кілька разів говорив Глоба, слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши зажурену голову, додав: — Його свята воля… От і моїх сусідів, що понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували, землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.
— А ви ж, діду, як? — спитав Петро. — Отже ми на скелі бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князівська…
— Дошка справді там маячить, — одповів Глоба, —та тільки мене ще ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світлійший… Сади мої дуже йому сподобалися і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів чіпати.
Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися докупи.
— Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще побільшите вашою працею сади для князя.
На виду старого запорожця зовсім не помітно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокій і покірливість.
— Мені однаково, сину! — сказав він. — Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з’їсть, а як помре, то з собою не візьме… Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть…
Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюк сала, два лантухи пшона, кілька сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти.
Далі старший запорожець провів гостей до дуба і почав з усіма прощатись.
— Дай вам Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку доживати… Очеретові старому, мойому побратимові, уклоніться низенько… Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись…
Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, і покотилася вона гаряча на його сиву бороду…
Вдарили козаки веслами у воду — одскочив дуб од берега, і понесли його прудкі хвилі вниз до порогів, лишивши старого запорожця на березі самого, з його старістю й сумними думами.
За хвилину Монастирський острів лишився вже позаду козаків, і дуб вибіг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лісом, острів Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом.
— Не читай… хай йому абищо! — сказав Петро братові, але той уже поспів очима прочитати:
— Острів князя Воронцова…