— Ходи, бісів сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дівками женихатися!
З тим Петро повернувся йти у берег, до Дніпра, а слідом за ним мовчки пішли і Гнат з Іваном.
Ранком другого дня запорожці, забравши на дуба жінку й дітей Гробаря, рушили дубом униз по Дніпру.
Гнат сидів невеселий, замислений.
“Невже ж то, — думав він, — увесь вік мені прожити бурлакою, як брат Петро? Навіщо ж тая воля, що у Січі, коли вона гірша за неволю? Тутешні парубки хоч не у кармазинах ходять і без шабель, так за те вони кохаються з дівчатами, живуть серцем… щастя кохання знають. Нащо ж і жити на світі, як не знати того щастя?”
Він виявив свої думки Іванові і той згодився з ним.
— Бог з ним, з січовим життям… — говорив Іван.
— Яка там утіха?.. Тільки що пити… На Буджаку можна й так прожити вільно біля землі. Візьму я отеє разом з Галею ще Ївгу… Чогось мені без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.
В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю біля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелі Настя з відрами стоїть та білою хусточкою слізоньки втирає, а далі як угляділа його на дубі, та й ну хусточкою у повітрі махати.
— Прощай, прощай бравий козаче! — вимовляла та хусточка. — Не довго судилося нам з тобою у парі бути!
Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею.
— Прощай, прощай, дівчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!
Далеко вже дуб од Романкова. На рожевій від проміння ранкового сонця пелені Дніпра він здається дрібною комашкою, а дівчина все ще стоїть на скелі і дивиться услід тому, хто так несподівано збаламутив її молоде дівоче серце.
XIV
Недовго пливли козаки. Тільки, сидячи у дубі, поснідали та пообідали, аж тут уже й Нові Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.
За часів Нової Січі у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було призначено полковника Шостака.
Коли запорожці прибули до Кайдаків, там будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці руйнувалися,
Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був з своєю родиною у дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу.
Тільки вспіли запорожці піднятись на гору до церкви, де був базар та крамниці, як їх оточили з усіх боків Кайдачани і сунулися за ними слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати себе запорожцями.
Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу.
Тільки простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще двоє городовиків.
— А стійте лишень, — сказав він, ставши напроти Петра, — що ви за люди?
— Хіба не пізнали? — одповів Петро. — Ми ж запорожці!
— Які такі запорожці? — почав гримати поліцай. — Немає тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися шаблі чіпляти?
— Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні запорожці, а вільні, з-за Дунаю!
— Цить, цить! — замахав на Петра руками поліцай. — Ходіть усі за мною до городничого.
Петрові се не подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм.
Кодацький городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці.
Коли поліцай одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай, він вип’яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати.
— Отеє добре вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я зараз всіх вас голубчиків у колодки!
— Підождіть, пане полковнику! Не хапайтеся! — сказав Петро. — Те вже давно цариця нам подарувала, а світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців, закликаючи нас назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те нам од полковника, князівського посланця, і білет дано, щоб нам ніде ніякої перешкоди не чинили!..
Прочитавши білет, городничий почав неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ.
— Не чув я про такі білети нічого… — сказав він згодом, — і наказу такого у мене немає. Чи не самі ви, голубчики, сей білет написали. Певно, що воно так і буде.