— Ох лихої — обізвалася Гайдабурина дружина. — Так отеє ми під головою нечистого сидимо? Та се я всю ніч і очей не заплющу!

— Дурниці то, — заспокоював дід. — Який там нечистий?.. Скелі як скелі. Коли б се був справді нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скільки не хрести, а він все стоїть.

Старий запорожець розбалакався і звернувся знову до Івана.

— От тут, сину, за татарських часів, найбільше їхня орда переправлялася через Дніпро, як набігала на Україну. Тут діди наші й підстерегали їх та одбивали хрещений народ.

Дід довго ще розказував молодим козакам про минулі події та стародавнє життя і всі так захопилися його оповіданнями, що й не помітили, як насунулася ніч і сповила острів-почвару і їх самих густою темрявою. Багаття під казанком освітлювало тільки скелі двох лап почвари та запорожців, що сіли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови почвари те багаття своїм світом не досягало, і та голова сумною плямою закривала собою більшу половину небозводу.

Ранком другого дня запорожці рушили від Перуна далі. Вони щасливо минули пороги Лишній та Вільний, птицею пролетіли поміж скелями Вовчого Горла, обминули скелі Розбійників, а в обідню пору вже вибігли із-під височенних скель Кичкасу і побачили поперед себе острів Хортицю.

Втомлений боротьбою зі скелями Дніпро розправляв та гладив тут свої збиті у водокрутні води і розстилав їх широкою, рівною, блакитною пеленою. Голова Хортиці та скелі Сагайдачного були останніми спогадами про пороги, далі ж Дніпро розливався широко, розбивався на протоки і рився у піски понад Великим Запорозьким Лугом.

Не спиняючись для обіду, запорожці попливли повз Сагайдачне далі, бо хоч і хутко плив їхній дуб, а все-таки до Базавлуку треба було плисти ще два дні.

Нарешті минули й ті довгі та тяжкі Демкові два дні. Козаки доїхали до Чортомлику, підвернули до руїн Старої Січі і поклонилися там могилі славного кошового Івана Сірка; далі ж звернули у Підпільню до Нової Січі — потужили там на руїнах запорозької слави і пізно увечері прибули до Базавлуцьких Великих Вод.

XVI

На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пікінери, вже не було кому згадувати про права запорожців та баламутити князівських кріпаків. Івжин батько та Луб’яний були для того вже занадто старі і, ледве видужавши після катування, залишили вже всякі змагання, відцуралися свого, нажитого довголітньою працею, добра і в усьому корилися прикажчикові.

Галя й Ївга одбували панщину, як і всі останні жінки й дівчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибігала до Галі, так вони, було, обнімуться, пригорнуться одна до одної та так гірко плачуть, що навіть чужостороннім людям сумно було їх слухати.

— На кого ж вони нас покинули? — плакала одного разу Ївга. — Хто ж нас бідних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?

Сердешна дівчина не стільки сумувала з того, що минулося її вільне життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай і покинув її, не сказавши навіть “прощай”. А вона ж то його з дитячих літ любила, мов рідного брата, та мала надію, що й довіку житиме з ним укупі!

— Не нарікай, голубонько! — одповіла крізь сльози Галя. — Не своєю волею вони пішли од нас: Демка повезли у кайданах, Іван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не звикли коритися неправді…

Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, і важку роботу.

На третім тижні до управителя прийшла звістка про те, що Рогоза втік зі служби і куди подівся — невідомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звінчати Галю з якимсь парубком або удовцем.

— Князь буде гніватись, — говорив управитель, — як довідається, що молода жінка та не дає йому приплоду… Треба з кимось її спарувати.

У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того, чого бажає.

— Дозвольте мені взяти оту козачку за себеї — сказав він і навіть уклонився управителю.

Управитель глянув на нього здивовано. .

— Хіба ти не нагледів собі дівчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною?

— Дуже ся козачка мені в око впалаї — одповів прикажчик. — Дозвольте взяти!

— Ну, коли охота, то й бери!

— Шкода, що заходить Спасівка… — сказав прикажчик. — Доведеться два тижні дожидати.

— Підождеш… Неабиякий великий час! — сказав управитель, посміхаючись, і залишив розмову.

Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі.

— Бачиш, хахлушка, — сказав він, — який я до тебе приязний: замість того, щоб тебе засікли на смерть за непокірливість, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі.