Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали на печеру.
— Бабські брехні! — пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у люльці, потяг у себе цілу копицю диму.
Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою скелею.
Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинський. Тільки обсохли та обтрусилися після Тягинського, а тут уже загудів і Дід, або Ненаситець.
Петро Рогоза знову пішов до стерна і став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситці одному не вправити.
Як і предрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру не було, і вода линула до порогу тихо, відбиваючи в собі золоте проміння сонця і блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни… і тільки могутнє дудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі і то стогнав, то ревів диким звірем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землі і покотити геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло… Гребці вже не чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку загрібати, а з якого табанити.
Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна.
За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з правого берега в саме пекло порогу.
— От тепер і пообідати б непогано, — сказав Петро, сходячи з чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: — Сходь і ти, Якове, тут уже й дитина справить.
— Гей ти, паливодо! — гукнув далі Петро до брата Гната. — У гречку стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до стерна!
— Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина вправить? — одповів Гнат. — У дубі є дитина, нехай вона й стернує!
— Ну, ну, не базікай, — сказав Петро суворо, — а йди, коли тобі говорять.
Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати.
Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало, тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити — уконтентовались поки добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.
За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі, дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.
Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою (лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.
Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.
— Тут будемо ночувати, — сказав отаман. — Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу.
Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця, піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари.
— Ой сумно ж тут як! — говорили жінки. — Ще, боронь Боже, зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі.
— Та чудно якось сей острів зветься… — звернувся Іван Балан до Гарабурди. — Що воно означає, дядьку, “Перун”?
— Я й сам, сину, — одповів старий запорожець, — ще з молодих літ цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься, так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.
До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки.
— У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто їхній божок, і звався той божок Перуном. Тільки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того ідола вони звалили у кручу, та й кинули у Дніпро. От і понесло його водою все вниз та вниз і, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б він отут не зачепився за скелі… А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часів з невеликого ідола він виріс у цілу скелясту гору, все ще росте, та Дніпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали ідола Перуном, то так і острів сей почали звати.