— Не маніжся! Не маленький! — гарикнув на його лікар.

Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого «маніжиться»: спина, груди, плечі— все було в страшних синяках, все попухло, тіло побито так, що поробилися великі рани криваві.

— Добре впіймав! — крутнув головою лікар. — П’яний, мабуть, побився з ким?

Хворий мовчав.

— Хто тебе побив? Чуєш?

— Не знаю… — простогнав хворий.

Лікар ще поглянув, припав ухом до грудей…

— Хм… Усередині багато пошкоджено… Треба тобі переїхати до Чорновуса в лікарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!

— Не хочу… я буду дома… — прошепотів Зінько.

— «Не хочу, я буду дома»! — перекривив його лікар. — Усі ви боїтесь лікарні, як чорта, а чого? З’їдять тебе там, чи що? Та хіба вам іцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жінка твоя тут сиділа? Покличте її!

Васюта покликав. Увійшла Гаїнка.

— Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпіти не можу рюмсання! — гримнув лікар, хоч у занімілої Гаїнки й сльози на очах не видко було. — Ось тобі ліки… — І він почав розказувати. Гаїнка мало що розібрала з його московської мови, тільки останні слова добре зрозуміла: щоб доглядала, а то вмре.

Як лікар виходив, дід Дорош із Васютою перепинили його в сінях.

— Скажіть, пане, — спитав дід, — чи він буде жити, чи ні? По правді!

— Як вичухається, то буде, — відмовив лікар.

— Пане! — загомонів Васюта. — Що хочте візьміть, тільки вигойте його! — І. сльози закапали йому з очей.

— Не рюмсай!.. Що ти йому — брат чи родич який?

— Товариш…

— Дак чого ж і киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб’ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же ліки… Як не стане — знов приїдеш.

Лікар вийшов з сіней і скочив на бричку.

— Рушай!

Дзвоник задзеленчав.

Дід махнув рукою.

— Чорт зна що! Нічого з цього лікаря не буде.

— Чому ж не буде? — спитав Васюта.

— Ну, що вони тямлять, ці лікарі? Нічогісінько! От тільки до одного й голінні: як попадеться до їх чоловік, то зараз йому руку або ногу відрізати, а то й зовсім требушити бідолаху… Хіба я не знаю, нащо йому Зінька в лікарню? Хотілося подивитися, як там усередині побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тоді б і покарбував. Різники, та й годі!..

— Та постривайте ж, діду, може ж, це іще й не такий?

— Усі вони однакові!

Тим часом Гаїнка сиділа біля хворого. Він лежав нерухомо, все заплющивши очі, хрипко дихаючи, не озиваючись. Іноді тільки прохав пошепки пити, і Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Підводила йому голову, він на хвилинку припадав смажними устами до кухля — і знову лежав, як мертвий.

Приходили Карпо й Дмитро, — він не озвався до їх, та вони й не займали його…

Насунула ніч. Гаїнка все сиділа біля ліжка й дивилася на Зінька. При темрявому світлі від маленької лампочки його обличчя здавалося ще бліднішим, ще мертвішим. І таким помертвілим був тепер Гаїнці ввесь світ. Він жив і озивався до неї тільки тоді, як жив і озивався Зінько.

Як же він лежав такий нерухомий, тоді і в Гаїнку вступала тая нерухомість. Мов усе тіло обважніє, застигне, не ворухнеться. I вкупі з тілом застигає, німіє душа і озивається тільки на Зіньків рух, на Зіньків голос.

В голові тільки одна думка — оті лікареві слова:

«Доглядай, а то вмре».

Страшна була тюрма, як у їй сидів Зінько, але це страшніше. Коли б Зінько пішов навіть у Сибір, то він був би живий, і вона пішла б слідом за їм, вона жила б із їм. Тюрма вернула б іще їй Зінька, смерть не верне.

«Доглядай, а то вмре!» Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху… Він ще дихає, ворушить устами, живе… Живе й вона…

Так проминула ніч, проминув другий день. Увечері мати й дід хотіли положити її спати. Вона мовчки похитала головою і зосталася біля ліжка.

Сиділа знову всю ніч, не помічаючи нічого навкруги, тільки бачила Зінька, тільки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з піводкритих уст.

А він спав і дедалі дихав рівніше, спокійніше. Удосвіта його дихання зробилося таке рівне й тихе, що Гаїнці здалося, мов уже він перестає дихати… Нахилившися над їм, слухала довго…

Розвиднілось. Зінько поворухнувся, розплющив очі і вперше озвався голосніше:

— Гаїнко!..

Він звів руку і за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:

— Моє серденько…

І враз Гаїнка скрикнула голосним плачем і вибігла з хати. Мати й дід Дорош злякалися й кинулися до Зінька, думаючи, що він уже вмер.

А Гаїнка вибігла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнічена, від сонячного погляду оживає.

Він озвався!.. Він буде живий!.. Це вона знала й оживала сама…

Дід знайшов її й привів знову до Зінька…

Ввечері Гаїнка таки намагалася сидіти ніч, але й сама не помітила, як заснула, схилившись на лаву, — це була вже їй четверта ніч без сну.

Мати з дідом пильнували хворого…