— А що ви думаєте? Воно й правда! — доводив Тонконоженко. — Поки ми їх не почнемо вчити, дак нічого діла не буде. А як одного та другого провчимо — тоді його страх возьметь, нишком сидітиме.

— І не висьма важна штука, — розказував Рябченко. — Це можна так ловко зробить, що моє поштеніє!.. Тільки щоб Григорій Павлович подозволив, бо без господина старшини тут ніяк нельзя.

— Хто його зна, — казав Копаниця, — це, коли хочете, непорядок і дайже буйство… Ну, та задля такого діла, — засміявся він, — можна й манюсінькоє буйство соченить.

— І чудесно! — задовольнився Рябченко. — За тиждень, за два й готова штука буде. Зінька положимо, а самі тим часом у громаді крутнемо.

— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як із Панасом.

— Ото ж таки! Хіба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так іздєлаєм, що ну! І науку получить, і живий останеться…

Товариство повеселішало. Чарка жвавіше заходила з рук до рук, наче й горілка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…

Проминуло з тиждень.

Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тоді, не хотівши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався підождати в сторожці, — там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядьків та Микита Тонконоженко. Сиділи та гомоніли гуртом, а далі так трапилось, що ті повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.

«От і добре, — подумав собі Рябченко, — хотів був до його сам піти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що від мене до його стежка є».

І він загомонів до Микити:

— А що, Микито, не пощастило тобі Гаїнку зачепити, — повернувся-таки Зінько.

— А штоб вон луснул! — сердито гарикнув Микита.

— Ну, а вже ж і жіночка була б тобі хороша! Одно слово — як лялечка!

Микита тільки плюнув зо злості.

— І все цей Зінько тобі на заваді стає, — правив своє Рябченко. — От тоді в тебе Ївгу одбив.

— Падлець, одно слово! — вилаяв Микита.

— Все Васюту настренчує, щоб із тебе на вулиці знущався.

— Нигодяй! — І Микита аж побілів із серця, згадавши віршу про Трандиту.

— Настоящий нигадяй! І таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всі хоч з торбами попідвіконню йди.

— Та ну? — здивувався Микита. — Нивжлі такое плохое дело?

— А ти ж думав як? Коли в Дениса однімуть землю, а мужики почнуть брати собі в Добровольського, дак тоді, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли, — вона їм без надобності. Ми тоді на льод сіли, бо нам нічим буде Горянському заплатить. А в контрахті тисяча рублів невстойки — он що! Поцінують тоді, брат, нас усіх та й тебе з батьком.

— Вот так штука! — аж злякався Микита. — Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?

— А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який місяць або два, дак ми б могли собі раду дати і пересельську землю вдержати, а так — нема ходу: що ні почнемо, що ні зробимо — він і переб’є, він і переб’є! Хоч би захворів абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперішніх парнів, дак один пустяк, та й годі! Якби я парубкував, дак хіба б я попустив отак із себе сміятися якомусь там Зінькові, як він із тебе насміявся? І Гаїнку, й Ївгу… Ех!..

— Ну, а що б ви іздєлали? — спитав, почервонівши, Микита.

— Хі, не знав би що! Зобрав би хороших парнів три-чотири душі та й дав би йому доброї матланки — от що!

— А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й іздєлаю!

— Поки хвалько нахвалиться!

— Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально іздєлаю. Мєсяць буде чухаться — не вичухається, — такого вгощенія дам!..

— Хто його зна… Звісно, була б це штука славна, і не самому тобі було б добре: поки Зінько вичухався б, то ми б у громаді по-своєму крутнули… А то поцінують нас…

— Будь я первой падлець, если не іздєлаю! — скрикнув Микита.

— Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити, — припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.

На церкві бевкнув дзвін.

— О, вже й до служби, — сказав Рябченко, і обидва з Микитою перехрестилися. — Треба йти… Тільки ж ти гляди, Микито! Понімаєш? Ні я тобі нічого не говорив, ні ти мені…

— Понімаю! Усьо буде в плипорцію, і аджарим так, що моє вам паштеніє, ще й здєлайте одольженіє.

— Та не забудь: по голові ані-ні-ні!.. Ніяк не можна!..

— Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…

— Ходім же до церкви!..

V

НАПАД

Приходила весна.

Сніг лежав уже по самих ярках та затінках, а то скрізь позбігав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечків торішньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами проліски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвітлеє сонце обніме її своїм палким промінням та й убере в пишні зелено-квітчасті м’які шати. Лежала ще півсонна й зітхала до неба теплими грудьми, і теє зітхання злітало вгору легенькою біластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, і хмари тьмарили небо, затуляючи землі сонце. Так молода жінка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гірко, і сльози застилають їй світ, і вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що він уже вернувся, стоїть тут, біля неї, — ще мить, і він одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обійме її сяєвом свого сонячного погляду, і вони поєднаються в одному прекрасному, як мрія, поцілунку. Так земля зітхала за сонцем і не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обіймах, і ті сльози-тумани розвіються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.