— Синочку мій! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати.

— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогодні вмру.

В хаті настала тиша.

Темряве світло осявало бліде обличчя хворого і дві прибині горем постаті коло його ліжка: мати сиділа, дід Дориіл стояв похилившися.

Враз він схилився до землі і вдарив перед ліжком поклона:

— Сину! Зіньку!.. Прости мене!..

— Бог простить, дідусю! Я на вас не гніваюся… Тільки не кажіть про це нікому, нікому!.. І Гаїнці звеліть, щоб не казала…

Дід, хлипаючи, встав.

— Сину, — промовила мати. — Покличу  батюшку— може через те бог полегкість пошле.

Хворий помовчав, тоді сказав тихо:

— Добре… А ви, дідусю, підіть покличте моїх товаришів, усіх… А до мене хай Гаїнка тим часом увійде.

Мати й дід вийшли з хати, а трохи згодом туди ввійшла Гаїнка.

Тихо спинилася біля порога,

— Гаїнко!.. Іди!.. Сядь отут… біля мене…

Вона підійшла покірно і сіла на ліжкові. ’:    — Дружинонько моя, поцілуй мене! — попрохав хворий.

Вона зірвалася, впала навколішки, обхопила йому ноги і почала цілувати їх мовчки.

— Встань, Гаїнко!..

Вона не вставала, а уста шеіютіли, припадаючи до ніг:

— Ніженьки мої… слідочки ваші цілувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..

— Сядь тут біля мене!.. Поцілуй в уста!..

Нахилилася до його, цілувала в уста, в очі, в руки.

— Не ти мене, дружинонько моя вірна, струїла… Ти мені здоров’я хотіла, моя добра… Любив тебе на цьому світі і на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Він плакав.

Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.

Вона сиділа не сміючи ворухнутися. Відпочивши, озвався знову:

— Живи з матір’ю, з дідом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нікому не кажи про знахареве зілля. Чуєш? Я тобі велю. І дідові, й матері звелів… І сама забудь по це… Не думай!.. Мені однак умирати було, — довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тільки тебе жалко покидати… Іще жалко: не зробив… Ох!:.

Знову затих.

У неї душа кричала від несвітського болю, але ні одне слово не проходило крізь уста.

У сінях затупотіло. Це прийшов батюшка…

Відбули його.

Уже розвиднилося зовсім, як круг Зінькового ліжка постали товариші.

— Підведіть мене! — промовив хворий. Підвели, заложили за спину подушки. Він сів.

— Уже груди німіють… Час прийшов умирати… Як сидів у тюрмі, заприсягся не покидати цього діла — за правду стояти… Не судив мені бог справдити мою присягу… Короткий мій вік… Нехай моя присяга буде вашою!

— Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вірний!..

— Спасибі!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без світу!.. Де він?.. Де він?.. — питав хворий, уже блудячи словами. — Коли б хто показав!

Затих на мить, опритомнів.

— Мати стара зостається в мене, дружина молода — з дідом нехай вони в цій хаті живуть… А ви їх догляньте, братики!..

— Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..

— Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибі тим рученькам, що мене носили-годували… Тим ніженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..

Ридаючи, припадала до його мати.

— Гаїнко! Дружино моя вірна, серденько моє дорогесеньке, раю мій любий!.. Прощавай!..

Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.

Тоді прощався з дідом, з товаришами і кожному казав останнє привітання.

А вони питали:

— Кажи, брате, — може, ще що звелиш?

— Нічого не звелю, — тільки не забудьте мого заповіту!..

— Не забудемо!.. Глянув по хаті.

— Одчиніть вікно!.. Відчинили.

— Хоч би сонце зійшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.

— Гаїнко!..

Кинулася до його, — він прихилив її голову собі на груди…

— Ще не зійшло сонце?

— Скоро зійде, — відказав Карпо.

Стих на хвилину, тоді ворухнув устами:

— Прощав…

Зітхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…

Рука впала з Гаїнчиної шиї…

У Чернігові, 1901