— А як же тиє си думав собі? — загомонів Карпо. — Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузі великій? Не треба було б і товариства ніякого, коли б ми в помочі не ставали один одному, про себе самих тільки дбаючи.

— Правду, Зіньку, хлопці кажуть! — озвався дід Дорош. — Отак і треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без ніякого жалю! От, їй-бо, веселіше й жити на старість стая, таких добрих людей бачивши, як оці хлопці!

— Хлопці та й хлопці! — гукнув Васюта. — Що цс за напасть така, що все на хлопців? Наче я дурно робив Зінькові, чи що? А ні же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб’ють,— бо вже вдруге каменюкою хтось кидає, — то буде він робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..

Всі засміялись, а Васюта сидів поважно й щипав свого білявого вусика.

— Мої ж ви добрі! — казав Зінько з блискучими ще від сліз очима. — Нехай вам так бог допоможе, як ви мені допомогли. Як би ви знали!.. Ви мені й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки віку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай і повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..

— Не іюступимся ні ввік! — промовив Карпо міцним поважним голосом.

Стихли враз, тільки у всіх блищяли очі, променіючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, і їй стало так,: дивно і так страшно, як у церкві перед сповіддю. Кілька хвилин було тихо, аж поки озвався дід Дорош.

— Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нічого страшного не буде, — хіба ж таки все кривди нам терпіти! Дай, боже, щоб далі легше та веселіше жилося!

— От святе слово! — скрикнув Васюта. —Дай, боже, веселіше жити!

І справді всі повеселішали за тим словом і довго іде гомоніли.

Довго й Зінько не міг тієї ночі заснути. Думка думку наздоганяла. Найбільше на себе ремствував. Хіба ж не зогрішив він, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчіше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей, — вони ж і муки терпіли, їх несвітським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тільки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самі помруть, так їх смерть інших до правди прихилить і таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, візьметься, коли кожен зрікатиметься за неї обставати? І як це він чудно думав жити, нікого не займаючи, щоб і його не займано! Хіба ж кривда чіпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловіка, під себе його підгорнути, забрати собі його силу. Хоч як ховайся, як обминай її, — вона сама тебе знайде! Ні, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там — що бог дасть!..

VI

ЛІКИ

Зінько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв і казав, що болять груди. Чапав іноді по хаті, більше то за стіни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сідав на сонечку… посидівши трохи, казав, що йому вже важко, і вертався на ліжко. Тяжко, помалу верталося здоров’я. Васюта їздив раз у Чорновус, привіз ще ліків, та вони щось мало пособляли. Сам лікар більше не заїздив.

Дідові Дорошеві лікар дуже не вподобався. І не через те, що був непривітний, — от, як на дідову думку, то всі пани такі, що ніколи по-людському, тихенько-лагідненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком, — то це не дивина була, що й лікар такий. А оце дідові не вподобалося, що скільки він уже лічить Зінька, а полегкості ніякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без ліків швидше остербаєш. Та як на дідову думку, то всі лікарі такі — ніякого з їх добра нема, хоч би їх і зовсім не було. Нічого вони не тямлять, тільки людей псують. Дід пам’ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тоді гоїв його Гарасим Савчук — ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зілля… ну, й за тиждень він здоровий був, — от що! А то гоїть, гоїть от уже третій тиждень, а нічого помочі нема. Це так Зінько й до осені не вичуняє.

Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дід Дорош зараз пішов би до його, попрохав би того зілля, дав би Зінькові, дак уже давно б чоловік ходив та робив. Дак же вмер Гарасим — от лихо! А тепер таких знахарів і не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Ні, нема такого!.

Хіба… От хіба глушківський Семенюк? Кажуть, добре знається на зіллях… Та таки дід і сам був одного разу в його, — пособилося… Може, в його й те зілля є, .що від побитого? Хіба піти до його та попитатися? Догнав — не догнав, а побігти можна.

І все думав дід про глушківського Семенюка. Слухав, як Зінько кахикає, дивився, як він дибає по хаті, і бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючішого, знахаря вдаритися.

Прийшла неділя. Дід сказав, що піде до родича, а сам махнув у Глушківку і вернувся геть пізно ввечері. Другого дня викликав Гаїнку з Зінькової хати в противну і показав їй пляшку: