— Бачиш, унучко, це?
— А що ж то?
— Здоровля твоєму Зінькові.
— Як то?
— Дякуй дідові! Бито колись і мене замолоду, да я не кволився стільки, як Зінько. Бо мене лічив не лікар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.
І дід оповів Гаїнці широко про Гарасима Савчука.
— Як дав мені зілля, як випив я раз, та двічі, та тричі, — стрепенувся та й пішов.
— Дак, може ж, вас не дуже побито було, дідусю?
— Знаєш ти, — не дуже!.. Може, ще й гірше, ніж Зінька!.. А якби мене такий паршивий лікар лічив, як його, то й мені б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тоді собі й думаю: добуду я й йому такого зілля. Та й добув!
— Де ж ви його добули?
— Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловік. Тільки сказав йому, чого мені треба, —так зараз: «Знаю—каже, — знаю! Цим я багато пособляю людям». Я йому тоді про Гарасима: «Якби, — кажу, — такого зілля, як у Гарасима!» —«Дак оце ж воно й є! — каже. — Я, — каже — від Гарасима цього й навчився». Дак оце й налив пляшечку.
— Зінько не буде цього пити, дідусю.
— Хіба я твого Зінька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вірить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип’є.
— Як же ви зробите?
— А так: ото Васюта як нові ліки від лікаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це від лікаря, то він і вип’є.
— Ой, боюсь, дідусю!.. Якби шкоди не було!
— Яка там шкода буде? Ніякогісінької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зінько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.
І дід усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула,та й край, — і не думала б! А Зінько… Він же їй завсігди казав, що знахарські ліки дурниця; як же їх йому давати?
Але тоді й інші думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же ні? Лікареві ліки не дуже пособляють… не самому Зінькові, а й так, як хто лічиться в лікаря, то мало помочі… Зінько говорить, ніби це через те, що лікарі неприхильні до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотіли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нічого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто ці ліки: про їх уже й дідусь знає, що помагають, — на собі досвідчився. І мати кажуть. Звісно, Зінько їх не схотів би… ну, а як йому не полегшає та він умре, то тоді як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зілля, що здоровля б йому вернуло?
І вона боязко, турботно придивлялася до Зінька — як йому: чи легшає? чи видужує? А він усе кволився, все нидів. Минав день, другий, третій — йому не легшало.
Четвертий день був дуже сонячний, веселий. І Зінько побадьорішав: сам, не держачись навіть, почапав по хаті і вийшов на призьбу. Гаїнка й собі сіла біля його.
Сонце весело сміялося з неба золотим сміхом. Біленькі хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому світлі. Деякі дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорніли проти неба голим гіллям, але верба вже розбуркалася і скрізь простягала до сонця блідо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собі піднімала маленькі головки вгору. Горобці на хаті й по тинах цвірінькали так весело й моторно, мов хотіли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було півсела. По городах скрізь метушилася, порплилася жінота, вулицями їхали люди з боронами й мішками зерна на возах. Зінько дивився на все те, і йому дедалі все ставало сумніше й сумніше.
— Боже! Все оживає, все робить, тільки я, мов камінь, лежу, ворухнутися не здолію! — промовив він гірко.
—— Не журись, Зінечку і.. — розважала Гаїнка. — От скоро-скоро й ти все робитимеш — і дома, й на полі… от побачиш!..
Вона його розважала, а в самої щеміло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?
— Дерева вже розпукуються, — казав Зінько, дивлячись на свій садок, — а я ж цієї весни ні одного деревця не посаджу!
— Восени посадиш чи на ту весну, — не журись! Такий сад, Зінечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокіл будеш літати.
— Атож, літатиму! — промовив гірко Зінько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повітрі пташки — легенькі та вільні. І він додав думкою: «От так жити б хотілося, так вільно, легко!.. Полинути б, кинутися до діла!»
Він поворухнувся, — груди заболіли дужче.
Безмірна журба, туга за втраченою силою обняла його…
— Гаїнко! Поможи мені в хату… не хочу я тут…
Вона пособила йому встати, ввійти в хату, дійти до ліжка. Він ліг і заплющив очі. Чорні круги попід ними визначилися ще виразніше; обличчя робилося таке бліде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потім заспокоївся, дихання ставало все рівніше, тихше… ледве чути… І Гаїнці здалось, що вона вже його зовсім не чує, що вже смерть визирає з того блідого обличчя… що Зінько вже зовсім як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
— Зіньку!